мої друзі і не знають, як їх обдурили із цією підлою війною. Я їм іноді заздрю: вони ніколи про це не дізнаються. Їх більше вже не обдурять.
Рядовий, водій
– Дуже сумувала далеко від Батьківщини…
Чоловік служив тривалий час у Німеччині, потім у Монголії… Двадцять років моїх минули поза Батьківщиною, яку я любила нестримною любов’ю. І я написала до Генерального штабу, що все життя за кордоном, більше не можу. Прошу допомогти повернутися додому…
Ми вже сіли в потяг, а я досі не вірила. Щохвилини питала в чоловіка:
– Ми їдемо до Радянського Союзу? Ти мене не обманюєш?
На першій станції взяла в руку грудочку рідної землі, дивлюсь на неї і посміхаюсь – рідна! Я її їла, повірте. Умивала нею обличчя.
Мій улюблений… Мій… Наш… Юрко в мене – старшенький. Негарно матері в цьому зізнаватись, але я любила його понад усіх на світі. Більше, ніж чоловіка, більше, ніж другого сина, я любила всіх, але його якось особливо. Він був маленький, я спала і тримала його за ніжку. Не могла собі уявити: як це я побіжу в кіно, а сина залишу з кимось. Брала його, тримісячного, кілька пляшечок молока, і ми вирушали на фільм. Можу сказати, що я все життя була з ним. Виховувала його лише за книжками, за ідеальними образами: Павка Корчагін, Олег Кошовий, Зоя Космодем’янська. У першому класі він знав напам’ять не казки, не дитячі вірші, а цілі сторінки з «Як гартувалася сталь» Миколи Островського.
Вчителька була в захваті.
– Хто твоя мама, Юрку? Ти вже так багато прочитав.
– Моя мама працює в бібліотеці.
Він знав ідеали, але він не знав життя. Я теж, стільки років живучи далеко від Батьківщини, уявляла, що життя складається з ідеалів. Ось випадок… Ми вже повернулися до рідних місць, жили в Чернівцях. Юрко навчався у військовому училищі. Якось, о другій годині ночі – дзвінок у двері. Стоїть на порозі він.
– Ти, синочку? Що ж так пізно? Чому в дощ? Мокрий весь…
– Мамо, я приїхав тобі сказати: мені важко жити. Те, чого ти навчала… Нічого цього немає. Звідки ти це все взяла? А це лише початок… Як я буду жити далі?
Усю ніч ми з ним просиділи на кухні. Про що я могла говорити? Все про те саме: життя прекрасне, люди хороші. Усе правда. Тихо мене слухав. Уранці поїхав до училища.
Не раз я наполягала:
– Юрку, кидай училище, іди до цивільного інституту. Твоє місце там. Я ж бачу, як ти страждаєш.
Він не був задоволений своїм вибором, тому що військовим став випадково. З нього міг би вийти гарний історик… Учений. Він жив книгами… «Яка чудова країна – Давня Греція». І читає все про Грецію. Потім про Італію: «Мамо, Леонардо да Вінчі думав про польоти в космос. Коли-небудь розгадають посмішку Джоконди…» А в десятому класі на зимових канікулах поїхав до Москви. Там у мене живе брат, полковник у відставці. Юрко з ним поділився: «Хочу вступати до університету на філософський факультет». Той не схвалив.
– Ти чесний хлопець, Юрку. Бути філософом у наш час важко. Треба обманювати себе