що вони нас не люблять. Вони лікувались у нашому шпиталі… Даєш жінці ліки, а вона не зводить на тебе очей, вона тобі ніколи не посміхнеться. Це навіть ображало. Там ображало, тут – ні. Тут ти вже нормальна людина, до тебе повернулися всі почуття.
Професія в мене гарна – рятувати, вона мене і врятувала. Я можу виправдовуватися: ми там були потрібні. Не всіх урятували, кого могли врятувати, – ось що найстрашніше. Могла врятувати – не було потрібних ліків. Могла врятувати – пізно привезли (хто був у медротах? – погано навчені солдати, що навчились лише перев’язувати). Могла врятувати – не добудилась п’яного хірурга. Могла врятувати… Ми не могли навіть правду написати в похоронках. Вони підривались на мінах… Від людини часто лишалось піввідра м’яса… А ми писали: загинув в автомобільній катастрофі, упав у провалля, харчове отруєння. Коли їх уже стали тисячі, тоді нам дозволили повідомляти правду рідним. До трупів я звикла. Але з тим, що вони такі молоді, рідні, маленькі, – із цим неможливо було змиритися.
Привозять пораненого. Саме я чергувала. Він розплющив очі, подивився на мене:
– Ну, все! – І помер.
Три доби його шукали в горах. Знайшли. Привезли. Він марив: «Лікаря! Лікаря!» Побачив білий халат, подумав – урятований! А поранення було несумісне з життям. Я лише там дізналася, що це таке: поранення – в черепну коробку… У мене в пам’яті свій цвинтар, своя портретна галерея. У чорній рамці.
Навіть у смерті вони не були рівними. Чомусь тих, хто загинув у бою, жаліли більше. Померлих у шпиталі – менше. Іноді вони кричали, помираючи… Так кричали! Пам’ятаю, як помирав у реанімації майор. Військовий радник. До нього прийшла дружина. Він помер у неї на очах. І вона почала страшно кричати… По-звірячому… Хотілося зачинити всі двері, щоб ніхто не чув… Тому що поруч помирали солдати. Хлопчики… І їх нікому було оплакувати. Умирали вони на самоті. Вона була зайвою серед нас…
– Мамо! Мамо!
– Я тут, синочку, – кажеш, обманюєш.
Ми стали їхніми мамами, сестрами. І завжди хотілось виправдати цю довіру.
Привезуть солдати пораненого. Здадуть і не йдуть:
– Дівчатка, нам нічого не потрібно. Можна лише посидіти у вас?
А тут, удома… У них свої мами, сестри. Дружини. Тут ми їм не потрібні. Там вони довіряли нам про себе те, чого в цьому житті нікому не розкажуть. Ти вкрав у товариша цукерки і з’їв. Тут це нісенітниця. А там – жахливе розчарування в собі. Людину ті обставини висвітлювали. Якщо це боягуз, то незабаром ставало зрозуміло – боягуз, якщо це – стукач, то одразу було видно – стукач. Якщо бабій, усі знали – бабій. Не впевнена, чи зізнається хтось тут, а там не від одного чула: убивати може сподобатись, убивати – задоволення. Це сильне почуття. Знайомий прапорщик їхав до Союзу і не приховував: «Як я жити тепер буду, мені ж убивати хочеться?» Напевно, це також пристрасть: вони казали про це спокійно. Хлопчики – із захопленням! – як спалили кишлак, розтоптали все.