Володимир Сіманін, підполковник; Томас М., сержант, командир взводу піхоти; Леонід Іванович Татарченко, батько загиблого рядового Ігоря Татарченка; Вадим Трубін, сержант, боєць спецпризначення; Володимир Уланов, капітан; Тамара Фадєєва, лікар-бактеріолог; Людмила Харитончик, дружина загиблого старшого лейтенанта Юрія Харитончика; Анна Хакас, службовка; Валерій Худяков, майор; Валентина Яковлєва, прапорщик, начальник секретної частини…
День перший. «Бо багато прийде під іменем моїм…»
Уранці довгий, як автоматна черга, дзвінок:
– Послухай, – почав він, не назвавшись, – читав твого пасквіля, якщо ще хоч рядок надрукуєш…
– Хто ви?
– Один із тих, про кого ти пишеш. Нас іще покличуть, нам іще дадуть до рук зброю, щоб ми навели лад. Доведеться вам відповідати за все. Лише друкуйте побільше своїх прізвищ і не ховайтеся за псевдонімами. Ненавиджу пацифістів! Ти сходила з повною викладкою в гори, йшла на бетеері, коли п’ятдесят градусів вище нуля? Ти відчуваєш ночами різкий сморід колючок? Не відчуваєш… Ні… Отже, не чіпай! Це наше! Навіщо тобі? Ти – баба, дітей народжуй!
– Чому не назвешся?
– Не чіпай! Кращого друга, він мені братом був, у целофановому мішку з рейду приніс… Окремо голова, окремо руки, ноги… Шкіру знято, як з кабана… Оброблена туша… А він на скрипці грав, вірші складав. Ось він би написав, а не ти… Матір його через два дні після похорону в психушку відвезли. Вона на цвинтарі спала, на його могилі. Узимку спала на снігу. Ти! Ти… Не чіпай це! Ми були солдатами, нас послали туди. Ми виконували наказ. Я складав військову присягу. Прапор на колінах цілував.
«– Стережіться, щоб хто не спокусив вас; бо багато прийде під іменем Моїм». Новий Заповіт. Євангеліє від Матвія.
– Розумники! Через десять років усі стали розумниками. Хочете чистенькими лишитись? А ми, значить, чорненькі… Ти навіть не знаєш, як куля летить. Автомата в руках не тримала… Плювати мені на ваші Нові Заповіти! Я свою правду в целофановому мішку ніс… Окремо голова, окремо руки… Іншої правди немає… – І гудок у слухавці, схожий на далекий вибух.
Усе-таки я шкодую, що ми з ним не договорили. Можливо, це був мій головний герой…
– До мене пробивались лише голоси… Скільки б я ні напружувався, голоси були без облич. Вони то йшли, то повертались. Здається, устиг подумати: «Помираю». І розплющив очі…
Я опритомнів у Ташкенті на шістнадцятий день після підриву. Коли приходиш до тями, почуваєшся мерзотно, здається, що краще не бути… Уже назад не повертатися… Було б комфортніше. Туман і нудота, це навіть не нудота, а захлинання, наче в легенях повно води. Довго виходиш із цього стану. Туман і нудота… Голова болить від власного шепоту, голосніше від шепоту говорити я не міг. Позаду вже був кабульський шпиталь. У Кабулі мені розітнули череп – там була каша, видалили дрібні