усюди війна. І ніби соціалізм скінчився, живемо при капіталізмі. Цар повернеться. Правда!?
– То кабан із лісу в сад зайде, то лосеня… Люди рідко. Самі міліціонери…
– А ви і в мою хату зайдіть.
– І в мою. Так давно у мене в хаті гості не сиділи.
– І хрещусь, і молюсь… Господи! Два рази міліція мені грубку рубала. На тракторі мене вивозили. А я – назад! Пустили б людей – вони всі на колінах додому б поповзли. Рознесли по світу наше горе. Тільки мертвим дозволяють повернутись. Їх привозять. А живі – вночі. Лісом…
– На Проводи всі сюди рвуться. До одного. Кожне хоче свого пом’янути. Міліція за списками пропускає, а дітям до вісімнадцяти років не можна. Приїдуть і такі раді біля своєї хати постояти… У своєму саду біля яблуні… Спочатку на могилках плачуть, потім розходяться по своїх дворах. І там теж плачуть і моляться. Ставлять свічки. Висять на своїх парканах, як на огорожах біля могилок. Буває, що і віночок покладуть біля будинку. Повісять білий рушник на хвіртці… Батюшка молитву читає: “Брати і сестри! Будьте терплячими!”
– На кладовище беруть і яйця, і булки… Багато хто млинці замість хліба. У кого що є… Кожне сідає біля своєї рідні. Звуть: “Сестро, прийшла тебе провідати. Іди до нас обідати”. Або: “Мамочко ти наша… Татку ти наш… Татулю…” Кличуть душі з неба… У кого в цей рік померли, ті плачуть, а у кого раніше, ті не плачуть. Поговорять, згадають. Усі моляться. Хто не вміє, теж молиться.
– А вночі за мертвими плакати не можна. Сонце зайде – і вже не можна. Пом’яни, Боже, душі їхні. І царство їм небесне!
– Хто не скаче, той плаче… Ось хохлушка продає на базарі великі червоні яблука. Зазиває: “Купуйте яблучка! Яблучка чорнобильські!” Хтось їй радить: “Не признавайся, тітко, що вони чорнобильські. Ніхто не купить”. – “Не скажіть! Беруть! Кому треба для тещі, кому для начальника!”
– Тут один із в’язниці повернувся. За амністією. У сусідньому селі жив. Мати померла, будинок закопали. Прибився до нас. “Тітко, дайте шматок хліба і сала. Я вам дров наколю”. Старцює.
– Бардак у країні – і сюди тікають люди. Від людей тікають. Від закону. І живуть самі. Чужі люди… Суворі, немає привіту в очах. Нап’ються – підпалять. Уночі спимо, а під ліжком – вила, сокири. На кухні біля дверей – молоток.
– Навесні скажена лисиця бігала, коли вона скажена, то лагідна-лагідна. Не може дивитися на воду. Постав у дворі відро води – і не бійся! Піде.
– Приїжджають… Фільми про нас знімають, а ми їх ніколи не побачимо. У нас немає ні телевізорів, ні електрики. Одне – в вікно дивитися. Ну і молитися, звичайно. То були комуністи замість Бога, а тепер залишився сам Бог.
– Ми – люди заслужені. Я – партизан, рік був у партизанах. А коли наші німців відбили, на фронт потрапив. На рейхстазі своє прізвище написав: Артюшенко. Зняв шинельку, комунізм будував. А де той комунізм?
– У нас тут комунізм. Живемо – брати і сестри.
– Коли війна почалася, не було в той рік ні грибів, ні ягід. Повірите? Сама земля біду чула…