він до Німеччини дійшов. До Берліна. Зараз сусід стріляє в сусіда, хлопчики разом у школі вчились, і вони вбивають один одного, ґвалтують дівчаток, із якими в школі поруч сиділи. Всі збожеволіли…
Наші чоловіки мовчать. Чоловіки мовчать, вони вам нічого не скажуть. Їм кричали вслід, що вони, як жінки – тікають. Боягузи! Батьківщину зраджують. А де їхня вина? Хіба це вина, що не можеш стріляти? Не хочеш. У мене чоловік – таджик, йому треба було йти на війну і вбивати. А він: “Поїдемо-поїдемо. Я не хочу на війну. Мені не потрібен автомат”. Він полюбляє теслювати, доглядати за кіньми. Він не хоче стріляти. У нього душа така… Полювання теж не любить. Там його земля, розмовляють його мовою, а він поїхав. Тому що не хоче вбивати іншого таджика, такого, як і він сам. Незнайому йому людину, людину, яка його нічим не образила… Там він навіть телевізор не слухав. Затуляв вуха… Але йому тут самотньо, там рідні брати воюють, одного вже вбили. Там його мати живе. Сестри. Їхали ми сюди в душанбинському поїзді, шибок немає, холоднеча, не топлять, стріляти не стріляли, але по дорозі у вікна каміння кидали, шибки били: “Росіяни, забирайтеся! Окупанти! Досить нас грабувати!” А він же таджик, і він це все чув. І діти наші чули. Дівчинка в нас навчалася в першому класі, вона була закохана в хлопчика. Таджика. Приходить зі школи: “Мамо, а хто я – таджичка чи росіянка?” Їй не пояснити…
Мені про це не можна… Але я вам розповім… У них памірські таджики воюють із кулябськими таджиками. Вони – всі таджики, у них один Коран, одна віра, але кулябці вбивають памірців, а памірці вбивають кулябців. Спочатку вони на площі збиралися, кричали, молились. Я хотіла зрозуміти, я теж туди пішла. Запитала у людей похилого віку: “Проти кого ви виступаєте?” Вони відповіли: “Проти парламенту. Нам сказали, що це дуже погана людина – Парламент”. Потім площа спорожніла, і почали стріляти. Якось одразу стала інша країна, незнайома. Схід! А до цього нам здавалося, що живемо на своїй землі. За радянськими законами. Там стільки російських могил залишилось, а на них нікому плакати… Худобу пасуть на російських кладовищах… Кіз… Росіяни похилого віку по смітниках бродять, підбирають…
Працювала я в пологовому будинку, медсестрою. Нічне чергування. Жінка народжує, важко народжує, кричить… Вбігає санітарка… В нестерильних рукавичках, у нестерильному халаті… Що сталося? Що! Щоб у такому вигляді в пологову залу?! “Дівчатка, бандити!” А вони в чорних масках, зі зброєю. І відразу до нас: “Дай наркотики! Дай спирт!” – “Немає наркотиків, немає спирту!” Лікаря до стінки – давай! І тут жінка, яка народжувала, з полегшенням закричала. Радісно. І дитинка заплакала, вона тільки-тільки з’явивсь… Я над нею нахилилась, я навіть не запам’ятала, хто це був: хлопчик чи дівчинка? У неї ще ні імені, нічого. І ці бандити до нас: хто вона – кулябка чи памірка? Не хлопчик чи дівчинка, а кулябка чи памірка? Ми – мовчимо… А ці кричать: “Хто вона?!” Ми – мовчимо. Тоді вони хапають це дитинча, воно, може, хвилин п’ять-десять усього і побуло на цьому світі, і викидають у вікно… Я медсестра, я не раз бачила, як помирають