– між бардаком і бараком.
Комунізм не помер, труп живий.
Беру на себе сміливість сказати, що ми втратили свій шанс, який у нас був у 1990-ті роки. На запитання: якою має бути країна – сильною чи гідною, де людям добре жити, обрали перший варіант – сильною. Нині знову час сили. Росіяни воюють із українцями. Із братами. У мене батько – білорус, мати – українка. І так у багатьох. Російські літаки бомблять Сирію…
Час надії змінився часом страху. Час повернув назад… Час секонд-хенд…
Нині я не впевнена, що дописала історію «червоної» людини…
У мене три домівки – моя білоруська земля, батьківщина мого батька, де я прожила все життя; Україна, батьківщина моєї мами, де я народилася; й велика російська культура, без якої я себе не уявляю. Вони мені всі дорогі. Але важко за наших часів говорити про любов.
Нотатки співучасника
Жертва і кат однаково відразливі, й урок табору полягає в тому, що це – братерство в падінні.
У кожному разі, нам слід пам’ятати, що за перемогу зла у світі відповідають насамперед не його сліпі виконавці, а духовно видющі служителі добра.
Ми прощаємося з радянським часом. Із тим нашим життям. Я намагаюся чесно вислухати всіх учасників соціалістичної драми…
Комунізм мав божевільний план – переробити «стару» людину, «ветхого Адама». І це здійснилося… може, лише це й здійснилося. За сімдесят з гаком років у лабораторії марксизму-ленінізму створили окремий людський тип – «homo soveticus». Хтось вважає, що це трагічний персонаж, а хтось називає його «совком». Мені здається, я знаю цю людину, вона добре мені знайома, я з нею поруч, пліч-о-пліч прожила чимало років. Вона – це я. Це мої знайомі, друзі, батьки. Кілька років я мандрувала всім колишнім Радянським Союзом, тому що homo soveticus – це не лише росіяни, а й білоруси, туркмени, українці, казахи… Ми тепер мешкаємо в різних державах, розмовляємо різними мовами, але нас ні з ким не сплутаєш. Впізнаєш одразу! Усі ми, люди із соціалізму, схожі й не схожі на решту людей – у нас свій словник, свої уявлення про добро і зло, про героїв і мучеників. У нас особливі стосунки зі смертю. Постійно в розповідях, які я записую, ріжуть вухо слова: «стріляти», «розстріляти», «ліквідувати», «стратити» або такі радянські варіанти зникнення, як: «арешт», «десять років без права листування», «еміграція». Скільки може вартувати людське життя, якщо ми пам’ятаємо, що не так давно гинули мільйони? Ми сповнені ненависті та забобонів. Усі звідти, де був ГУЛАГ і страхітлива війна. Колективізація, розкуркулення, переселення народів…
Це був соціалізм, і це було просто наше життя. Тоді ми мало про нього говорили. А тепер, коли світ незворотно змінився, всіх почало цікавити оте наше життя, й неважливо, яким воно було, це було наше життя. Пишу, розшукую тут і там крихти з історії «хатнього»… «внутрішнього» соціалізму. Те, як він жив у людській душі. Мене завжди приваблює ось цей маленький простір – людина… одна людина. Насправді там усе й відбувається.
Чому