з десяток качок. Усадовив на мармурову лавочку, а сам присів поряд. Покосувавши на нього зеленим оком, Ліза майже байдуже подумала про те, що, схоже, й настала вона – та довгоочікувана маман хвилина, коли Кажановський запропонує їй заміжжя.
– Єлизавето Павлівно, – почав Кажановський за декілька хвилин і помовчав, дочекавшись, коли вона зведе на нього погляд своїх пронизливо-зелених очей. Його лице було спокійним, навіть прохолодним, зовсім не схожим з лицем схвильованого закоханого, котрий збирається запропонувати свої руку та серце любій своїй коханій. І Ліза вкотре вже запитала себе, які ж почуття має до неї Кажановський, що погоджується, певне що погоджується свататися, знаючи, що вони ж геть збідніли й маман за нею не те що куценького посагу не дає, а взагалі видає заміж без нього. У велике кохання з його боку, що спонукало до цього кроку, вона чомусь зовсім не вірила, ось не вірила й усе. Так, вона могла йому подобатися, у цьому в неї сумнівів не виникало, але кохання… Не схожим він був на палко закоханого, зовсім не схожим, їй чомусь видавалося, що така людина, як Роман Кажановський, на почуття сильне, як кохання, не була спроможною. Хіба що він жадав узяти за дружину доньку барона, дворянку та нащадка польських і прусських шляхтичів – то в те вона віру б мала.
– Ви дуже вродлива, – почав він, але Ліза ледь розчула його, напружившись усім тілом і вп’явшись поглядом у протилежний бік озерця, а пальцями судомливо затисла парасольку. На протилежному березі озерця, прямо навпроти того місця, де вони сиділи з Кажановським, з’явилася молода пара. Високий, ставний молодик у білій двійці та білому ж капелюсі, що приховував – Ліза то надто добре знала – буяве чорне волосся, й невеличка на зріст, дещо пухкенька паняночка в довгій білій сукні, без капелюшка, але під парасолькою, що кидала легку тінь на її густе чорне волосся.
Лізу мов блискавкою простромило.
Назар із Томочкою.
Застигнувши, вона з болем та незрозумілою пожадібністю спостерігала за тим, як зрадливий її коханий допомагає сісти Томочці на лавці з протилежного боку озерця – такий уже уважний, такий ніжний та запобігливий, що хотілося відвернутися, заплющити очі або ж підвестися з місця й бігти, куди очі поглянуть, аби тільки не бачити Назара, не бачити цієї Томочки, дзвінкий сміх котрої сріблястим відлунням блукав парком. Але вона ні вередливо не відвернулася, ні очей не заплющила, й нікуди не побігла, а проти власного бажання просто сиділа, уп’явшись у них туманливим поглядом та ще краєм вуха вслуховуючись у то, як Кажановський поряд розписує її власну красу, як він захоплюється нею й ще щось таке подібне. А в пам’яті послужливо воскресали дещо схожі прогулянки, але з іншим чоловіком, з тим, котрий знаходився на іншому березі озерця й котрий припадався біля неї також пристрасно, як припадається зараз, розриваючи серце Лізи, перед смішливою реготухою Томочкою, а серце її дівоче млілося, тануло від погляду ніжного його блакитних очей та слів закоханих. Вона хворобливо поморщилася,