хмари.
– Я буду рахувати кожен день до нашого весілля, – прошепотів він тихо, так тихо, аби почула лиш вона одна, й вправним рухом підсадовив її до карети. Потім легко заскочив сам, дверцята за ним зачинилися, й карета стрімко зірвалася з місця – геть із рідного міста Лізи, кудись у невідоме майбутнє, де вже не буде звичних їй з дитинства місць, і Назара не буде в житті її там, куди мчала їх багата, лискуча чорна карета Кажановського. Не повернути їй більш колишнє кохання, і як то не було гірко – мала зосередитися на майбутньому, мала змиритися з шлюбом із чоловіком, котрий усівся в кареті на сидіння навпроти неї, поряд із геть розчервонілою Мері, й потемнілі очі його з незрозумілою напругою вп’ялися в її лице. Й цей новий погляд його, котрого вона раніш якось не помічала за ним, – він наче діяв їй на нерви, викликаючи незрозуміле, не надто приємне почуття, під владою котрого хотілося їй знову втекти від нареченого, заховатися кудись, та як це зробити в кареті, котра швидко мчить уперед? За хвилину вона не віднайшла нічого кращого, як просто заплющити очі й удати, що задрімала, зобразити втому, аби не бачити його незрозумілого й пильного, наполегливого погляду, та все одно, навіть з заплющеними очима, вона відчувала на собі його погляд так гостро, мов він простягував руку й доторкався до неї своїми довгими, сильними пальцями.
Так, удаючи поснулу та погойдуючись у кареті, Ліза й справді несподівано для себе задрімала, й пробудив її гучний, просто оглушливий удар грому. Вона схопилася, відразу ж широко розплющивши великі зелені очі, й ледь роздивилася у напівпітьмі лиця Мері та Кажановського навпроти. Потім яскраво-рожевим спалахом сяйнула блискавка, й вона змогла роздивитися обличчя сестри – бліде та перестрашене, й Мері ледь не тулилася до спокійного, трішки замисленого Кажановського. Поряд Лізи маман з напруженим лицем дрібно-дрібно хрестилася й шепотіла собі під носа молитву, котру Ліза пам’ятала ще з дитинства й котра заспокоювала її часто під час розгуляння погрозливого негоди, – «Свят-свят-свят, Господь Саваоф, свят…» Маман вірила в силу тої молитви проти грози та блискавиць.
Ліза заблимала заспаними очима.
– Що трапилося?
– Нічого, – почувся спокійний та впевнений голос Кажановського. – Просто гроза… – Новий, надзвичайно оглушливий удар грому змусив Мері застогнати, й, забувши про всі правила, вона прямо таки вчепилася побілілими пальцями в рукав сюртука сусіда, на що той лиш поблажливо всміхнувся. Коні дещо настрашено заіржали, й наступної миті карету досить неприємно та відчутно струсонуло.
Маман ревно захрестилася.
– Господи, помилуй, як же гримнуло!
– О, для нас це звична річ, – промовив Роман Якович.
– У вас так часто трапляється бути негоді? – Ліза недовірливо поглянула на Кажановського, лице котрого ледь виднілося у напівтемряві, яка знову запанувала в кареті. – Дивно, але у нас, у Миргороді, майже увесь час ясна та гожа днина, грози не було давно…
Кажановський тихо розсміявся.
– Так