тільки зелене світло енцефалографа. Лінія досі лишалася рівною. На годиннику була двадцять перша година й панувала тиша.
За годину сигнал осцилографа затремтів – спершу зовсім трохи. Раптом крайня точка здійнялася вгору, окресливши різкий пік, а потім із запаморочливою швидкістю опала, повернувшись до горизонтальної прямої.
Не було нікого, хто міг би засвідчити цю аномалію. Так склалося, що Бетті повернулася до палати лише за годину після цього. Вона виміряла показники Лорен, розгорнула кілька сантиметрів паперу, на який виводилися показники апарата, зауважила аномальний пік, насупила брови й проглянула ще кілька сантиметрів. Побачивши подальше падіння графіка, Бетті кинула папірець, не загадуючись додатковими питаннями. Вона зняла слухавку настінного телефона і зв’язалася з Фернштейном.
– Це я, пацієнтка перейшла в глибоку кому зі стабільними показниками. Що мені робити?
– Знайдіть ліжко на п’ятому поверсі. Дякую, Бетті.
Фернштейн повісив слухавку.
4
Зима 1996 року
Артур пультом відчинив двері гаража й прилаштував там машину. Піднявся внутрішніми сходами й зайшов до свого нового помешкання. Він захряснув двері ногою, поставив сумку, зняв пальто й плюхнувся на диван. Посеред вітальні майже двадцять розкиданих коробок звернулися до його сумління. Чоловік зняв костюм, натягнув джинси й узявся розбирати ящики та розставляти книги, що містилися в його бібліотеці. Паркет скрипів під ногами. Значно пізніше ввечері, коли все закінчилося, він склав пакувальний папір, пропилососив і завершив облаштування кухонного куточка. А тоді поглянув на своє нове гніздечко.
– Здається, я перетворююся на педантичного маніяка, – мовив він сам до себе.
Вирушивши до ванної кімнати, Артур завагався, обираючи між ванною і душем, та зрештою набрав води, увімкнув маленьке радіо, що стояло на батареї біля шафи-гардеробної, роздягнувся й ліг у ванну, зітхнувши з полегшенням.
Доки Пеґґі Лі наспівувала «Fever» на 101.3 FM, Артур кілька разів пірнув у ванну з головою. Спершу його здивувала акустична якість пісні, яку він слухав, а потім надзвичайний реалізм стереофонії – особливо коли сам пристрій мав би бути монофонічним. Добре прислухавшись, Артур збагнув, що клацання пальців у ритм мелодії долинало з шафи. Заінтригований, він виліз із води й навшпиньки пішов до дверей гардеробної, щоб краще чути. Звук ставав усе чіткішим. Він завагався, а тоді затамував подих і відчинив стулки. Витріщивши очі, він позадкував.
Між вішаками ховалася жінка. Вона заплющила очі, вочевидь, поглинута ритмом мелодії, й клацала, притиснувши великий палець до вказівного. А ще – підспівувала.
– Хто ви така і що тут робите? – поцікавився він. Жінка підскочила й широко розплющила очі.
– Ви мене бачите?
– Звісно ж, бачу.
Здавалося, ніби вона повністю здивована тим, що її помітили. Артур зауважив, що не належить ні до сліпих, ні до глухих, і знову повторив