про допомогу від земельних прокуратур стала однією з найбільш обговорюваних серед працівників БКА. Досі саме БКА брали на себе частину роботи земельників, щоб допомогти розгребстись колегам, а не навпаки, і тепер можливість зміни владної горизонталі змушувала усіх хвилюватися.
– Не будь такою категоричною. Ти ж не схожа на тих офісних щурів. Будь-яку допомогу необхідно приймати з вдячністю.
– Без них якось жили, проживемо і далі. До того ж нічого страшного у повній завантаженості немає. Та й дурні думки в голову не лізуть.
Тут Пола прикусила язика та перевела погляд на порожню склянку. Вона розуміла, що бовкнула зайве. Гальмування стосунків було саме з його боку, тиск міг лише погіршити ситуацію.
– Не зважай, – відмахнулась вона, однак Маркус її перебив:
– Не можу.
Він кивнув кельнерові, щоб той приніс ще по одному келихові.
Жоден із них не уявляв, як продовжити далі розмову, що відкрила старі рани. Сама Пола давно вже планувала з’ясувати їхні стосунки, але Маркус завжди знаходив причини для уникнення цієї важливої розмови. Проте цього разу в очах чоловіка було щось таке, що можна було сприйняти за хитку невпевненість і чого вона ніяк не могла зрозуміти.
За півхвилини кельнер підніс келихи та прибрав порожні. Тоді ж Пола і вирішила ризикнути. Ця зустріч була саме Маркусовою ініціативою, тому необхідно припинити гратися у підліткові бої ендорфінів та розставити всі крапки над «і». Вона доросла жінка, яка працює на Федеральне управління кримінальної поліції, а не сімнадцятирічна барменша шоу-бару, яка сохне за зрілим чоловіком, але боїться про це розповісти батькові.
– Маркусе, чому ти хотів зустрітися?
– Ми давно не бачилися…
– Невже сумуєш? – обличчя жінки перетворилось на бездушну бліду скульптуру. – Тільки без жартів.
Маркус на мить замислився, оцінюючи реакцію Поли, і можна було навіть подумати, що він отримав задоволення від цього. Окрім страху закохатися у Полу, в нього був іще один – зізнатися їй у цьому і отримати відмову.
– Сумую.
І це все. На більше зважитися він не зміг. Це був не природний страх, а якась замкненість всередині, коли тіло навідріз відмовлялося виконувати будь-які накази.
Пола Нойманн у нерозумінні розвела руками.
– І це все? Усе, що ти хочеш мені сказати?
У відповідь Маркус відпив пива.
– Прокляття. Знаєш, я їхала сюди не за ще однією дозою сексу чи порожніх балачок. Ось. Скажу тобі відверто, я не дівчинка для стосунків без обов’язків. Мені потрібен справжній чоловік, мужній, який піклуватиметься про мене, цікавитиметься, як минув клятий день, та на якого можна буде покластися. У моє життя скоро ввірвуться грандіозні зміни, тому або я залишуся приймати їх самостійно, або із тим, хто розділить мою радість та біль. Я не збираюся більше нести зайву торбу лахміття на плечах. Розумію, що із нашими спеціалізаціями ми не зможемо часто бачитися, однак…
– Я кохаю тебе, Поло.
Маркус одразу