залишати свій гіркий присмак. Він знав, що здатен на більше. Та невже й вони зрівняли Бунге з землею?
Щось не так, мусить бути ще щось. Повинно бути якесь повідомлення!
Однак Guerillamail та його особиста пошта мовчали.
Розділ 9
– Це запах алкоголю?!
Обличчя Леона Губера вмить спотворили зморшки. Старий супився так, наче от-от міг вибухнути від зухвальства підлеглого.
– Важкий день, – ледь чутно буркнув Александер Бунге та пройшов повз керівника. Це все, на що був здатний його організм.
Для хлопця Губер припинив існувати як авторитет, та й узагалі як людина. Кольори зникали з кожним кліпанням, а запахи набували ніякової терпкості. Чому тепер його повинні були хвилювати думки якихось там професорів? Тим паче тих, чиє життя однією ногою вже було на тамтому світі.
Усі десятеро працівників під керівництвом Леона Губера, Лори Гесс та Майї Бухбіндер зібралися в просторому кабінеті, що слугував чимось на кшталт конференц-зали, де проводили зібрання. Приміщення невелике, проте достатнє, щоб кожен міг почуватися впевнено на власних двох квадратних метрах.
– Це не виправдання! – Губер гарчав, як бульдог, якого зіткнули лобом із ненависним супротивником.
На обличчі професора таку емоцію команда бачила вперше. Досі виважений та меланхолічний Губер почервонів, аж вена на лобі випнулася.
«Таки щось особисте», – переконався Александер.
– Пане Бунге, – втрутилася Лора Гесс, щоб пом’якшити конфлікт, – вам повідомили причину сьогоднішнього зібрання?
– Повідомили.
– Мабуть, недосконало. Ми готуємося до прес-конференції. Уся команда представлятиме результати дослідження гравітаційної аномалії.
– Прекрасно, – Александер схрестив руки на грудях та міцно втиснувся у крісло.
Дев’ятеро членів команди невдоволено подивилися на нього. Вигляд Александера викликав співчуття тільки в Ерсель Кауфман та іспанки Іветт Мендес. Остання прибула з Мадрида забезпечувати теоретичні основи роботи. Іветт сумно хитала головою, перебираючи в голові думки, як підбадьорити колегу та розвіяти гнітючу атмосферу над металевим столом. Решта чоловіків розчаровано або ж сердито розводила руками, розуміючи, що тепер на них чекає.
– Ми могли втрьох оголосити про аномалію, – спокійно сказав Губер, – але вирішили, що це заслуга усіх нас, тому й оголошувати повинні усі разом.
Ніхто не наважувався встрявати в їхню розмову. Тишу порушувало важке сопіння Александера: він досі перебував у невидимій для інших прострації, іншому – депресивному – світі. Йому боліло та водночас легшало від ненависті та зневаги оточуючих.
– Але тепер я бачу, що для одного із присутніх це зовсім неважливо.
Науковець вперше звів погляд на керівників. Губер, Гесс і Бухбіндер перезирнулися, щось один одному тихо прошепотіли, і тоді Лора виголосила вердикт. Її голос навіть невинних змушував схиляти