веселити. Високий, дебелий і з неабияким почуттям гумору. Патрульна й досі сумувала за своїм вбитим напарником, Валентином, та нарешті могла з впевненістю сказати, що звикла до Андрія. За час спільної служби вони добре потоваришували.
Патрульні разом із жінкою пройшли довгим коридором, відтак піднялися на четвертий поверх, і Людка повела їх довжелезним коридором. Несподівано жінка спинилася, потягнулася до свого волосся обома руками й зробила з нього на голові ріжки.
– Бляха! – від подиву та несподіванки Власта ледь не вступила в калюжу сечі.
Вчасно зупинившись, вона подивилася на Андрія. Той стиха хихотів, а Людка, ніби нічого не сталося, пошкутильгала далі, ще одним довгим коридором із багатьма квартирами, прямуючи до своєї. Натомість патрульна стиха вилаялася й глянула на годинник: зміна майже закінчилася. Скоро вона поїде додому, а за годину зустрінеться з Артемом, той обіцяв романтичний вечір. Головне, аби не було несподіваних довгих викликів. Інакше побачення доведеться перенести. Вкотре.
Власта чекала, що «ріжки» в Людки на голові відразу розпадуться, проте вони так і стирчали: брудні пасма легко склеїлися й слухняно виконували нову функцію.
– Тут, – гордо промовила Людка, зупинившись біля старих неакуратно пофарбованих коричневою фарбою дверей.
– Та ми добре пам’ятаємо, де ти живеш. Відчиняй давай, – наказав Андрій.
Помешкання – однокімнатна занедбана квартирка з вилинялими жовтими шпалерами. Єдине, що завжди дивувало Власту в дизайні (якщо це можна назвати дизайном), – платівки-міньйони[1] на стінах. А ще – приклеєне до стіни маленьке фото Януковича з якогось журналу. Щоправда, наполовину зідране.
Патрульні ледь стримувалися, аби не затулити носи рукою: тут, очевидно, ніколи не провітрювали, тож запахи найрізноманітніші. До смороду таких осель неможливо звикнути.
– Показуй свого Діда Мороза, – скомандував Андрій.
З крихітного коридору патрульні відразу потрапили до єдиної кімнати. Як і минулого разу, речі розкидані, хоч у помешканні є шафа. Неакуратність – звична річ в оселі алкоголіків і наркоманів. Насправді ця кватира Власті здавалася доволі непоганою. Згадати хоча б ту, в якій жив брат Камілли Пасічник[2] зі своєю дружиною. За словами колег, які проводили в них обшук, ці люди не мали жодних меблів і навіть одягу. Так, жорстоке вбивство Камілли вона пам’ятатиме довго. Одна з найважчих справ у місті. Власті пощастило над нею працювати.
– Скажіть йому, хай йде!
Роздягнутий до пояса чоловік сонно витріщався на прибулих.
– Ти шо надумала? Ти нашо мєнтів позвала?
Власта скривилася, помітивши його напівпорожній рот. Зуби, що лишилися, – чорні-чорнющі.
– Так він же спить! – Андрій обурено витріщився на Людку.
– Він буйний. Він мене поб’є. Зара ви підете, і він мене поб’є.
Андрій зітхнув, зустрівся поглядом із Властою, та лиш стенула плечима.
– Шановний, ви тут прописані?
Мовчання. Лиш банькатими очима витріщається,