здивування Левка Вовка, коли він побачив перед собою дуже красиву дівчину приблизно однакового з ним віку.
– Ольга Горбань! – сказав хорунжий. – Ви не дивіться, що дівчина. Вістун Горбань воювала на Маківці, має воєнний досвід і, головне, народилася у Львові. Проведе вас вулицями із зав’язаними очима.
– Ну, я сподіваюся, до цього не дійде! – стрельнула поки що відкритими очима дівчина-вістун.
– Та не хотілося б! – признався Левко.
– От і добре! Я вас залишу, бо маю свій наказ! – мовив хорунжий і, віддавши честь, зник у темряві.
А Левко залишився стояти у нерішучості. Тут дівчина подивилася на нього і, напевне, вирішила взяти ініціативу у свої руки.
– Треба підготувати стрільців до завдання! – сказала вона. – Пане підхорунжий, повідомте, що нам робити!
Ці слова вивели Левка зі ступору. Він з вдячністю подивився на Ольгу, потім ближче підійшов до десятка стрільців, що терпляче чекали під стіною будинку. Вовк окинув поглядом мовчазних юнаків. Всі вони, певне, були молодші за нього самого, хоч і самому підхорунжому заледве виповнилося двадцять чотири.
– Стрільці! – неголосно звернувся він до своїх теперішніх підлеглих. – Я – підхорунжий Вовк! Маємо наказ Військового Комітету цієї ночі перебрати владу у Львові. Наша задача: захопити будинок пошти і не допустити, щоб хоча б одна звістка про наші дії загодя не покинула Львова. Починаємо рівно о четвертій годині.
Неначе за командою двічі вдарив дзвін годинника на ратуші.
Друга година.
А Левко продовжував:
– Будемо намагатися все зробити без шуму.
– А якщо поляки не захочуть без шуму? – запитав з вигляду наймолодший стрілець.
– Не думаю, що на пошті вночі хтось ходить з ґвером, – заспокоїв його Левко. – Але не будемо відкидати і це. Хто знає Львів?
Піднялося сім рук.
– Тоді добре! А то я у Львові уперше…
Коли годинник на недалекій ратуші сповістив четверту годину, чота Левка Вовка вже чекала на розі вулиць Сикстуської[1] та Словацького. Стрільці причаїлися вздовж стін будинків, міцно стискаючи у руках холодне дерево крісів. Сам Левко стояв перший, обережно оглядаючи вулицю перед собою, але ніхто навіть не думав з’являтися тут у холодну листопадову ніч. Левко Вовк знав, що такої ночі поляки відзначають День усіх святих. Його колишній командир гауптман Фоґель колись хвалився, що він сам народився саме в ніч на перше листопада, а існує повір’я, що дитина, народжена цієї ночі, обов’язково проживе сто років. Що ж, Левко знає принаймні одну людину, для якої це повір’я не справдилося: в Черновіцах він дізнався про смерть свого командира.
Що ж принесе йому, підхорунжому Вовку, та й не одному лише йому, цей День усіх святих?
Ольга Горбань, що стояла біля стіни за ним, тихо сказала:
– Пора!
Левко відірвався від холодної стіни, від чого йому стало навіть тепліше.
– Почали! – мовив він.
Чота