а сам спустився вниз, дорогою вибивши поляків з Оссолінського інституту.
Картина, яку застав майор, була нерадісною. На вулиці перед згорілою Головною поштою стояли дві барикади і там було чути перестрілку. Звичайно така дуель приносила мало користі, але зараз вона була важливою для обох сторін: українці стримували поляків, які із завидною для перших постійністю прибували з Головного двірця, а поляки прикували до вулиці Словацького значні сили неприятеля, тим самим послабивши інші напрямки, наприклад, касарні Фердинанда. Звідси українці, у разі успіху, могли легко добратися до Головного двірця і за сприятливих умов навіть відбити його. Поки що вони активно обороняються, не підозрюючи, що робиться навколо.
Майор Букшований знав, що так довго тривати не може. Йому насамперед потрібно було зв’язатися з тими, хто командував обороною Львова. До нього доходили лише розрізнені відомості про те, що відбувається у «мирному» Львові.
Коли ж йому все ж вдалося добратися до будинку, де розташувався штаб, що керував обороною Львова, він був приголомшений: ні Дмитра Вітовського, ні Григорія Коссака, який замінив того декілька днів тому, Букшований не побачив. Натомість перед ним стояли полковник Гнат Стефанів, якого призначили очолювати Начальну Команду лише вчора, і начальник штабу Семен Горук. Останнього Осип знав особисто ще з боїв на Маківці.
Знаючи запальний авантюрний характер Букшованого (а інакше як можна пояснити його «одіссею» Месопотамією!), Семен Горук вирішив поставити наголоси самому.
– Знаю, Осипе, що тебе тривожить! – говорив він. – Але ти військовий і знаєш, що таке виконувати наказ!
– Я ніколи не відмовлявся виконувати накази, навіть якщо вони безглузді! Але я ніколи не зустрічав злочинних наказів! – випалив Букшований.
– Що ви називаєте злочинним наказом? – поцікавився полковник Стефанів.
– Відмову наступати на Головний двірець, пане полковнику! Якби не той наказ, двірець був би вже нашим і жоден поляк не смів би ступити на львівську землю!
– Це мали зробити стрільці з касарні Фердинанда! – безапеляційно сказав Горук. – На жаль, не могли. Поляки затиснули їх в касарнях.
Букшований цього не знав.
– Саме тому, майоре, добре, що ви прийшли сюди, – говорив Стефанів. – У нас мало бойових офіцерів. Ми покладаємо на вас командування центром міста.
Він підійшов до мапи, розкладеної на столі.
– Прошу запам’ятати: Цитадель, Оссолінський інститут, Крайовий Сейм[3], вулиця Коперника, Підзамче і позиції на Високому Замку. Все це переходить у ваше повне підпорядкування та на вашу відповідальність. Запитання? Питайте зараз, бо потім буде ніколи!
– Яка зараз обстановка? – поцікавився Букшований.
– Де саме?
– Всюди! І де конкретно зараз ідуть бої?
Семен Горук провів недогризком олівця по мапі Львова.
– Фронт, що утворився у день, коли ви прибули до Львова, до сьогоднішнього дня не змінювався. Він проходить по вулицях Стрийська, Кадетська, Коперника, через Головну пошту, касарню