іншого, то його називали рицарем, а королі й царі увішували його золотими ланцами. Нині ж таких називають розбійниками, а якщо й підносять їм ланцюги, то залізні, або й мотузку накидають на шию.
Той відважний герой виїжджав на вороному рисакові й залишав свій замок та багатство, ми ж були бідаками, найзлиденнішими з усіх, і брали у руки зброю не задля красного шеляга, а задля свободи. Бо хто ж то, власне, опришок? «Опришок» здавна означало «бунтівник». А хто ж ми, як не бунтівники.
Багато сотень років тому не було багатих, усі були рівні, землероби й пастухи, народ сам вибирав своїх суддів, не існувало у світі війни. Так розповідали мої дідо. Тоді прийшли німці на білих кораблях, а поляки верхи на чорних конях, а з ними у нашому краю з’явилася й шляхта, прийшли князі, яким мусила належати вся земля. Дідо розказували мені також, що колись ми мали своїх князів у Києві, Володимирі та Галичі, та потім потрапили в ярмо до польської корони. Польська шляхта гнобила й визискувала наш народ, пан звелів упрягти селянина в плуг, щоб не мордувати своїх коней. А ще міг його убити зовсім безкарно. Тоді таке траплялося. Зневірені гнули шию в ярмі, а мужні й хоробрі лицарі сідали на коней і мчали в степи, на Дон та Дніпро. Той, хто не мав коня, ховався в болотах, лісах та передусім у горах. Коли втікачів стало більше, вони розпочали війну, аби криваво помститися своїм поневолювачам. У придонських та придніпровських степах їх називали козаками, а тих, хто залишився в болотах, лісах чи подався в гори нарекли гайдамаками та опришками.
Напевно, ви чули про селянина Муху, шановні панове, який зібрав у нашому краї понад десять тисяч селян і масакрував шляхту. Ото він і був гайдамаком-бунтівником.
А Богдан Хмельницький, у якого чигиринський староста забрав маєток та дружину, і який даремно шукав справедливости в польських судах та в польського короля, подався до козаків і не в одній битві громив шляхту. Цей герой Хмельницький, про якого ще й нині співають пісні, також був бунтівником!
А Пугачов, мої злоті панове, перед яким тремтіла цариця Катерина, який хотів зробити всіх рівними й вільними, зламати рабські кайдани та якого потім возили повсюди в клітці, наче дикого звіра? Пугачов також був бунтівником!
А бунтівники на Великій Україні, герої Умані, які поклали шаблями п’ятдесятитисячне польське військо, прибивали шляхту цвяхами на воротях, кидали у вогонь, а коли роботи стало надто багато, вони сотнями заривали їх по шию у землю й стинали голови, наче косою збіжжя. То також були гайдамаки!
Коли ж ми стали цісарськими підданими, десь із сотню років тому – про це також розповідали мені дідо – польське жахіття скінчилося, але ще існувала панщина, ще свистів батіг мандатора над нашими головами, ще збиткувалися євреї над нашими церквами, ще тривала війна в горах, але вже не така кривава й безпощадна.
Отак воно було, саме так. Гайдамаки були тими сміливцями, для яких, як і для козаків, свобода була дорожчою за шмат ґрунту, жінку та дітей, які провадили війну в горах, війну селян проти багачів, пригноблених проти гнобителів, бідних і нещасних проти багатих