там пашу. Час од часу вітер доносив протяжні звуки трембіти та веселий передзвін овечих скликанчиків…
Коли ми підійшли ближче, виразно почули голоси пастухів, які скликали своїх вівчурів: «Гей, Бетаре! Марсе! Плутоне!», та блеяння овець. Якщо ж на щедрих зелених узгір’ях стрічалися дві череди, пастухи з обох боків починали трубити в роги та палити з рушниць, і луна подесятерювала ті згуки, аж здавалося, що це в жорстокому бою зійшлися дві ворожі армії.
Десь під вечір ми вийшли стежкою, що вилася по буйнотрав’ї, на округлу, п’ять тисяч футів заввишки, гору Балтаґул поблизу угорського кордону, на розкішному плато якої розпростерлася полонина – мета нашої подорожі. Схожа вона була на нап’ятий зелений оксамит, що мінився смарагдовим полиском, море високої, в людський зріст, трави мерехтіло й накочувалося хвилями, казковим різнобарв’ям вигравали квіти. Вершники, здавалося, пливли тим повноводдям зелені, вівці ж поринали з головою, а навколо тремтів серпанком важкий солодкий духмян та золотаве тепле повітря.
На голому скелястому клапті землі стояла стая, обгороджена тином, схожа на замок із частоколом, сіра, викладена з каменів та вимита дощами хижа з низьким дахом, з нагромадженим зверху каміняччям, щоб не рознесло її вітром та негодою.
Перед стаєю горіла величезна ватра, яку пастухи склали зі смерекових колод. Полум’я, весело й затишно потріскуючи, здіймалося аж до неба.
Загледівши нас, вівчарі зі стаї побігли нам назустріч, хтось затрембітав, наче збираючи військо для наступу, інші розрядили в повітря свої пістолі та рушниці. Ми також почали палити з рушниць, опришок зіскочив з коня, щоб сердечно привітатися з ватажком. Геть усі пастухи носили плетені постоли, широкі гачі, чорні прошмальцовані сорочки, щоб не жерли комарі, чорні сердаки, перекинуті через плече, та широкополі крисані. Зусібіч долинав передзвін скликанчиків, вигуки, спів, блеяння овець.
Вівці голосно хрумтіли пашею в такому поспіху, ніби мали завдання ще нині спасти геть усю полонину. Мале біле ягня з ніжною рожевою рийкою на тоненьких ніжках блеяло час від часу, мов капризне дитя. Потім опустилося на коліна, щипнуло кілька стебел, переминаючи їх губами, лягло собі у траву, то тут, то там скубаючи пашу та кличучи маму, однак без жодної спроби поворухнутися, та враз зірвалося на рівні ноги, підскоком побігло до старої вівці і тицьнулося мордочкою у вим’я, а матір тим часом самовдоволено метляла куцим хвостом.
Професор обстукував скелі.
– Шукаєте, певно, равлів? – по-змовницьки нахилившись, поцікавився хірург, як науковець у науковця.
– Це вапняки перехідного періоду, в них не буває скаменілостей, – відповів професор недбало. – Нижче залягає прадавній піщаник, а ще далі – граніт.
– Ага! Правда, правда!
Та коли професор наткнувся на коров’ячу паляницю, його тріумф, на превелике здивування гуцулів, не мав меж. Він гарячково заходився порпатися в ній у пошуках жуків. У стаї ватажко разом із моїм козачком та з допомогою дам готував