казали одні.
– Любов палить йому серце, – казали інші.
Старі досвідчені мужі застерігали його. Не довіряй жодній жінці, ватажку, казали вони. Ліпше довірся тисячі чоловіків, аніж одній-єдиній жінці.
Та хіба то помогло? Хіба може уникнути людина своєї долі?
Знову прийшов Довбуш до Штефанової хати. Дзвінка сиділа вдома пряла. Коли він увійшов, вона звела на нього здивований погляд і не рушилася з місця.
– Де Штефан? – запитав Довбуш.
– Нема вдома, – відказала молодиця. – Хіба не знаєш, що він на полонині?
Довбуш мовчки сів на лаву під піччю.
– Ти до нього прийшов? – запитала Дзвінка за якусь хвилю. – То можеш іти собі, він не скоро повернеться. А якщо хочеш зостатися в мене, то я приготую тобі вечерю.
– Хочу зостатися в тебе.
– Не боїшся?
– Чого?
– Тих, хто тебе переслідує?
– Я не боюся нічого у світі.
Дзвінка підвелася й зготувала вечерю. Довбуш не зводив з неї очей і не міг досхочу надивитися на її вроду, на личко, осяяне полум’ям з печі. Коли вечеря була готова, господиня виставила на стіл, накритий білою скатертиною, пструг та м’ясо, молоко й мед, і сіла поруч Довбуша. Але Довбуш їжі навіть не торкнувся.
– Чому ти не їси? – запитала жінка.
– Не можу.
– Почекай, я принесу тобі вогню.
Вона взяла його люльку, підскочила до печі, швиденько вихопила з вогню жаринку й підпалила вишуканий жовтий тютюн із Чеґету, а тоді передала люльку Довбушеві. Однак вона так і згасла в його руках. Він не їв, він не пив, він не курив, а тільки дивився на Дзвінку й лише згодом помітив, що вона з усієї сили дмухає на пальці.
– Що тобі? – запитав.
– Нічого!
– Ти попекла собі пальці, коли припалювала люльку.
– То й що?
– Твоя правда, коли обпалиш собі серце, болить зовсім не так.
– Хто би дурний був палити серце, досить уже й пальця.
Але Довбуш узяв її пальці та вклав собі до рота, аби остудити. Вона не перечила, а коли він за деякий час поцілував її руку, вона навіть бровою не повела.
– Дзвінко, – мовив Довбуш. – Я більше не витримаю.
– Що ти таке кажеш?
– Я б хотів, аби ти стала панею і стояла на сходах свого дому в кацабайці та червоних черевичках, я хотів би бути твоїм слугою, якого б ти могла бити та лаяти.
– Ото було б весело!
– Дзвінко, – казав Довбуш, – мені крається серце за тобою, вмирає від спраги, не може напитися твоєю красою. Так сарна не може досхочу напитися зі свіжого джерела, в якому скупалися сонце, місяць та зорі…
– То було б великим гріхом! Подумай про Бога, чоловіче… – мовила молодиця.
– Я думаю про Бога… – зітхнув молодий Довбуш. – Але ми прийшли на світ для гріха, а Бог є на світі, щоби змилосердитися над нами…
– Ну то во ім’я Бога я змилосерджуся над тобою, – мовила Дзвінка й рушила до покою, а Довбуш – за нею.
Вона