Мандрівні комедіанти. Леопольд фон Захер-Мазох

біле шумовиння на гребені хвилі. Вона важко дихала. Урешті промовила: «Я кохаю тебе. Ходи до мене, мій друже!». А коли Штефан нахилився над нею, обвила його шию руками й зітхнула: «Довбуше! Соколе мій!» і поцілувала Штефана, та поцілунок той був, наче укус гадюки. Тепер Штефан знав усе. Він тихо вийшов надвір і гірко заплакав.

      Дзвінка пишалася, мов пава, бо хоробрий Довбуш, перед яким тремтів увесь світ, скидав і одягав їй червоні черевички, – тепер у неї були червоні черевички, мов у якоїсь графині. Вона кохала Довбуша, але вона була жінкою. Їй шкода було Штефана. Якось, коли Довбуш подався зі своїми товаришами геть з її господи, вона бачила, як Штефан стиснув кулаки й крикнув йому навздогін: «А щоб тебе понесло горами, а кості твої розкидало серед скель!».

      Однієї суботи вона заходилася коло Штефана, помила йому голову, зачесала кучері. Штефан не пручався, все дозволив робити із собою, сидів, мов вирізьблений з дерева ідол, мов дерев’яний кльоцок. Може, він оживе, якщо його скубнути за волосся, подумала собі Дзвінка, й шарпнула гребенем. Штефан, наче й не чув.

      – Я смикнула за волосся, – мовила вона. – Тобі заболіло?

      – Та що мені там волосся, якщо мені рвуть серце із грудей!

      – Хто ж тобі рве серце?

      – Ти!

      – Та що ти кажеш, любчику! Як я можу тобі таке робити?

      – Ти мені невірна, жінко!

      – З ким же я тобі зраджую?

      – З Довбушем. Чи, може, гадаєш, я сліпий?

      – Та що ти верзеш! – вигукнула гордовита жінка розлючено, бо їй залежало на власній честі. – Може, тобі присягнути?

      – Присягнися, якщо можеш!

      – Присягаюся, що я тобі вірна, чоловіче!

      – Присягнися на своїй душі, а не на камені! – крикнув Штефан і висмикнув камінь їй з-за пояса[17]