href="#n9" type="note">[9] а отже відповідали смакам Енґельберта Рата, який впевнено повів сина в ресторан на першому поверсі. У декорованій дубовими панелями залі гомін голосів лунав цивілізованіше ніж деінде, келихи дзвеніли делікатніше, відвідувачі розмовляли, випивали і їли, наче на ручному гальмі.
Ґереон ішов за батьком. Енґельберт Рат, здавалося, добре знає шлях. Вони одразу попрямували просто до столу, за яким сиділи вдягнені в темне чоловіки, що виглядали так ніби прийшли сюди безпосередньо з засідання в Райхстаґу. І, звісна річ, одразу можна було визначити, хто тут керує. Чоловік, що сидів спиною до стіни, мав обличчя індійського вождя: високі вилиці, непроникний вираз, гострий погляд, який негайно впіймав обох Ратів. Вираз обличчя вождя залишився нерухомим, коли він щось проказав до решти товариства і підвівся.
Енґельберт Рат кинувся до вождя.
– Просимо пробачення за затримку, Конраде, – почав він, – але поліційна служба… Також у Берліні… мій син…
– Все га-азд, Енґельба-ате, все га-азд! Мій потяг, однаково ще аж за дві години, – демонструючи кельнський акцент, заспокоїв його чоловік у фраку, непроникні індіанські очі якого дивилися майже привітно. – То що? Як, молодший Рате? Нормально влаштувався в столиці райху?
Ґереон потиснув руку вождеві індіанців.
– Дякую за турботу, пане бурмістре!
– Забудьмо про посади. Жодного бурмістра чи президента Держради, будь ласка! Ми зустрічаємося суто приватно. Троє земляків-кельнців у Берліні.
Ґереон ввічливо посміхнувся.
– Ходімо до бару, – запросив вождь. – Я забронював.
Кельнер підвів їх до невеличкого столу, на якому на них уже чекала пляшка колекційного «Зельтінґер Кірхенпфада» у відерці з льодом поруч із табличкою «Зарезервовано». Бурмістр Аденауер нічого не полишав на волю випадку. Можливо, саме тому начальник кримінальної поліції Енґельберт Рат так добре ладнав із бурмістром (окрім того, що вони були членами однієї партії). Зрештою, батько завжди добре ладнав із будь-ким, хто міг допомогти його кар’єрі. Успішній, треба зазначити: свого часу наймолодший за віком старший комісар кельнської поліції, а нині начальник кримінальної поліції міста.
– Що ж! Тут ми можемо безперешкодно розмовляти, – жестом припросив їх сідати вождь індіанців.
Він зачекав, доки кельнер наповнить два келихи, а тоді заговорив знову.
– Приємно, Енґельба-ате, що твій син знайшов час на цю зустріч. Ти вже розповів йому, про що йдеться?
– У такій делікатній справі? Ні! – похитав головою Енґельберт Рат. – Я подумав, найкраще було б, якби ти сам…
– Ну, то спершу випиймо по келишку! – підніс індіанець склянку з водою.
Батько й син Рати піднесли свої келихи й випили. Вино, як на смак Ґереона, було аж надміру солодким, а батько, задоволено витягнувши губи, кивнув на знак поцінування:
– Розкішне вино, Конраде.
– Я знаю, що тобі до смаку, Енґельберте!
Аденауер поставив склянку на стіл і прочистив горло.
– Отже, я хотів би перейти до справи… – почав він. – Насправді,