Простора спальня, безсумнівно, була найважливішою кімнатою в цій квартирі, хоча Рат почувався набагато комфортніше в порівняно невеликій вітальні, крізь панорамне вікно якої можна було бачити Берлінську радіовежу.
Меблі видавали смак Манфреда Оппенберґа – прості, сучасні, елегантні і, звісно, дорогі. Дерево цінних порід, багато шкіри, багато хрому, без надмірності. Очевидно було, що Вівіан Франк не сама обладнала цю квартиру. І не сама, напевне, за неї сплачує. Жінка, яку Манфред Оппенберґ називав Янголом, не могла так багато заробляти, граючи в фільмах. Якщо тільки вона не походила з багатої родини – у той час, коли Рат познайомився з нею, вона поводилася, як розбещена дочка шляхетних батьків. Пропаща принцеса, якій Манфред Оппенберґ запропонував розкішне життя, щоб утримати коло себе? Рат не міг уявити, що б іще пов’язувало таку життєлюбну молоду жінку, як Вівіан Франк, із таким стариганом, як Оппенберґ, крім, можливо, обіцянки зробити її безсмертною на екрані.
Квартира справляла таке враження, наче тут ніколи не мешкали, вона мала вигляд так само бездоганний і неживий, як декорації на знімальному майданчику; тільки велика скляна попільничка на низькому столику у вітальні і вбудований у шафу – тобто, стримано прихований – бар із чималим вибором спиртного натякали на можливі гріховні слабкості.
Рат ретельно обшукав усі шухляди й шафи, однак ніде не надибав кокаїну. Він зауважив, що думка про білий порошок викликає в нього пожадливе бажання, хоча після того прикрого досвіду Ґереон давав собі обіцянку триматися від нього якнайдалі. Йому пригадалася Вівіан Франк, її знуджений вираз обличчя, мертві очі, які почали світитися тільки тоді, коли вона взяла дозу «снігу». Ні, крім спальні, ця квартира виказувала не так багато звичок мешканки. Єдине, що Рат зауважив, це кілька несподівано порожніх вішаків у, в цілому, щільно наповненій шафі. Оппенберґ уже повідомив, що бракує з десяток суконь, дві валізи і дорожній кофр.
Куди поїхала Вівіан Франк?
І чому не повернулася?
Рат ретельно замкнув двері і спустився ліфтом. Портьє в мармуровому холі – чолов’яга, на вигляд такий старий, наче він тут стоїть на варті ще з часів Старого Фріца[13], – заговорив лише тоді, коли побачив жетон прусської кримінальної поліції.
– То пан Оппенберґ таки звернувся до поліції, – прорипів він, знімаючи окуляри. – Так воно ліпше. Бо, бувало, по двадцять разів на день телефонував, щоб запитати про Франк.
– Коли ви востаннє бачили фройляйн Франк?
Він потиснув вузькими плечима.
– Ну, коли вона поїхала.
– А трішечки конкретніше?
– Це мало бути три чи чотири тижні тому, коли вона викликала таксі. Водій допомагав їй із валізами, тож минув якийсь час, доки вони нарешті поїхали.
– А далі що?
– Я ж кажу, далі вони собі поїхали.
Дотепник! Рат злегка посміхнувся.
– Куди саме?
– Хіба я знаю? На будь-який із вокзалів, я б сказав. Чи в аеропорт. Куди б ви поїхали з двома великими валізами?
– Хіба