в тому річ. Поїдеш, не поїдеш… Що в листівці було написано?
Вони довго мовчали, перш ніж Кайстрюк нарешті здався:
– Ну гаразд, скажу тобі як другові дитинства. Отже, цього року виповнюються тридцять сьомі роковини бою за село Черневе, в якому був поранений мій батько… і якби не це, то мене б і на світі не було. Тож якісь місцеві піонери-слідопити запросили мене в суботу, двадцять третього вересня, або принаймні в неділю, двадцять четвертого вересня до того села. І ще написали, що там збирається приїхати якийсь ветеран того бою – здається, Василян. І нібито діти та вдова якогось там комісара приїхати збираються. Чи то Пивоварова, чи, може, Пивоварського – вже точно не пригадаю. Василяна, вірменина цього запам’ятав, а Пивоварова… Пивоварського… Пивоваренка… чи як там його?.. От цього забув.
Знов помовчали.
– Гм-м-м-гм-м-м… Ага… Ну, то навіщо ж ти листівку оту розшматував, де було і запрошення, й прізвища вказані?
– Бо я в Черневе ні ногою, сам розумієш.
– Не розумію, – мотнув головою Синенко. – Розтлумач, будь ласка.
По тому, з якою силою Кайстрюк чавив і розтирав по дну попільнички недопалок «родопинки», було очевидно, що всередині у нього все кипить. Проте оскільки Синенко вперто чекав, водій заговорив першим:
– Послухай, Іване… Ти хоч і велике станційне начальство тепер, але скажи мені чесно, от як на духу… Тебе колись шмагали солдатською ременякою тільки за те, що ти народився таким, яким народився? Причому добре, якби по сраці шмагали. По сраці – то таке… А от коли луплять куди потрапить?! Мені ж вітчим одного разу ледь око не вибив.
Він торкнувся білястого, ледь помітного шраму, що перетинав ліву скроню біля зовнішнього куточка ока.
– Ні, так мене не шмагали, – зізнався Синенко, – твоя правда, тезку. Але в усьому іншому ти явно не правий.
– З чого б це?
– Бо ти вже понад три десятиліття не був у тому селі і в тій хаті, де народився. Знаєш… За цей час твій вітчим міг і померти. Та у будь-якому разі ти вже не дитина. Ти дорослий самостійний чоловік, а вітчим твій, навпаки, постарішав. Та й зрештою, дізнався б, що там з твоєю матір’ю і братами сталося… Ти ж їх теж не бачив рівно стільки, скільки й вітчима.
– Ні.
– А той вірменин? Ну-у-у, Василян той, учасник бою. Чи сімейство комісара, прізвище якого ти позабув.
– А що вони?
– Ну-у-у… Раптом вони пригадають щось цікаве про твого справжнього батька, який залишився у твоєї матері…
– Та краще б на світі не було ні мене, ані їх обох!!! – несамовито гаркнув водій, підскакуючи зі стільця, що аж крекнув.
– Тезку, тезку!.. – спробував вгамувати його Синенко, проте марно.
– Я не Кайстрюк ніякий, зате я справжній байстрюк!!! Мій батько – зрадник Батьківщини, моя мати – блудлива паскуда, щоб не сказати жорсткіше, яка прижила дитину від випадкового солдатика!.. До того ж не просто солдатика, а зрадника, тилового щура, який вирішив пересидіти війну під спідницею у випадкової баби, об яку він перечепився!!! Ти розумієш, як мені з тією ганьбою жити на світі?!