про що «першому відділу» було відомо, ви певний час зустрічалися з такою собі Голландер Сюзанною Нахумівною.
– З Голландер Сюзанною Нахумівною я востаннє зустрічався аж у шістдесят четвертому році.
– Тим не менш це не завадило їй разом з батьками емігрувати до Сполучених Штатів – осередку світового імперіалізму. Про цей зв’язок ви до «першого відділу» чомусь не повідомили.
– Бо не знав…
– Костянтине Демидовичу, незнання законів не звільняє від відповідальності за їхнє невиконання. Отож незнання того факту, що перспективний науковець, співробітник нашого інституту, маючи сестру-сектантку, не повідомив «перший відділ», що його колишня пасія емігрувала до США, не звільняє цього науковця від відповідальності. Та якби ж на тому все окошилося, то було б півбіди. Завдяки заступництву Катерини Логвинівни цю марудну справу вдалося залагодити. Але ж ваша сестра Надія Демидівна раптом написала вам листа, хоча ви самі ж стверджували, що вже багато років не спілкуєтеся. От скажіть на милість, якщо це так і є – звідки у неї ваша адреса, га?!
Не знайшовши, що відповісти, Нехай втупив погляд у кістяшки судомно зчеплених пальців, якими він мимоволі почав тихесенько барабанити по стільниці начальственого столу.
Так, справді, з Надійчиним листом вийшло недобре – бо надійшов він з Канади, куди, як виявилось, його сестричка-сектантка емігрувала з таким самим чоловіком-сектантом, як і вона сама. Й тепер, після стількох років мовчання, Надійка повідомила радісну звістку: на новому місці постійного проживання у них з чоловіком народилася донечка, яку сектантське подружжя назвало Докійкою – на честь їхньої матері, загиблої у далекому 1946 році під час невдалого розмінування незвичайного фугасу її чоловіком Демидом – колишнім сапером, батьком обох сиріток. Оце «прислужилася» братові, нічого не скажеш! «Порадувала», так би мовити. Й тепер…
– Мовчите, Костянтине Демидовичу? Не знаєте, що відповісти? Отакої… Ну що ж…
Завсектором делікатно кахикнув і продовжив:
– Власне, вам могли б загалом закрити доступ до царини прикладної математики. Прошу зрозуміти, що це могло статися насправді. Й лише враховуючи… скажімо так – моральне заступництво Катерини Логвинівни, вам пропонується всього лише перевестися з Інституту кібернетики в якийсь інший київський НДІ. Всього лише, так, прошу зрозуміти…
– Уже вкотре підкреслюю, що тому напряму роботи, який я веду, без моєї безпосередньої участі загрожує розвал.
– Не згоден, причому категорично, – підібгавши губи, відрубав Кім Альбертович. – Ми з вами дорослі люди, отож ви мусите розуміти, що незамінних людей не існує. Отож давайте обійдемося без пропаганди індивідуалізму, будь ласка.
– І все ж таки маю нагадати…
– Що це за натяки, Костянтине Демидовичу?
– Ні, це не натяки. Це нагадування, що від розробки мови програмування, базованої на новітніх уявленнях, залежить успіх проекту ЗДАС[13] в цілому. Чи неуспіх, це вже як вийде…
– Не святі горщики ліплять, – мотнув головою