і жестами. Вони, схоже, прекрасно зрозуміли його.
– А ви можете розмовляти мовою білок? – запитав я.
– Авжеж. Це доволі проста мова, – відповів Лікар. – Ти міг би й сам її вивчити без великих проблем. А чому ти питаєш?
– Бо в мене вдома лежить хвора білка. Я відібрав її у сокола. Але дві її лапки сильно поранені, і я б дуже хотів, щоб ви її оглянули, якщо ви не проти. Можна, я принесу її завтра?
– Ну, якщо в неї важкий перелом ноги, то гадаю, краще було б подивитися її сьогодні увечері. Можливо, вже запізно, і я не зможу сильно допомогти, але я піду з тобою до вас додому й огляну її.
Ми помацали одяг біля каміну, і виявилося, що мій вже цілком сухий. Я піднявся із ним по сходах у ванну й перевдягнувся, а коли спустився, то Лікар вже чекав на мене зі своїм маленьким чорним саквояжем, повним ліків і бинтів.
– Ходімо, – сказав він. – Дощ уже припинився.
Надворі знову стало світло, а вечірнє небо все було червоне від західного сонця, і дрозди співали в саду, коли ми відчиняли ворота й спускалися сходами до дороги.
П’ята глава. Полінезія
– Я думаю, ваш дім це найбільш цікавий дім, в якому я коли-небудь бував, – признався я, коли ми рушили в напрямку до міста. – А можна я прийду до вас завтра ще раз?
– Звичайно, – посміхнувся Лікар. – Приходь у будь-який день, коли забажаєш. Завтра я покажу тобі сад і мій приватний зоопарк.
– О, у вас є зоопарк? – вигукнув я.
– Так, для великих звірів у будинку затісно, тому я тримаю їх у зоопарку в саду. Це не така вже й велика колекція, але вона по-своєму цікава.
– Це, мабуть, просто фантастично, – зауважив я, – уміти розмовляти всіма мовами різних тварин. Як ви гадаєте, а я міг би навчитися?
– Поза всякими сумнівами, – запевнив Лікар, – тільки потрібна практика. Ти маєш бути дуже терплячим, пам’ятай це. Взагалі-то було б найкраще, якби з тобою почала займатися Полінезія. Саме вона дала мені перші уроки.
– А хто така Полінезія? – запитав я.
– Полінезія це західноафриканська папужиха, яка в мене жила. Зараз вона вже не зі мною, – промовив Лікар із сумом.
– Вона що, померла?
– Ні-ні, – заперечив він. – Вона все ще жива, сподіваюся. Але коли ми приїхали в Африку, вона виглядала такою щасливою від того, що повернулася в свою рідну країну. Вона плакала з радості. А коли прийшов час мені вирушати назад в Англію, то в мене не вистачило духу виривати її з її сонячного краю… Щоправда, вона казала, що, як треба, то поїде зі мною. Я залишив її в Африці. Ах, як страшенно я за нею скучав. Вона плакала, коли я відпливав. Але думаю, я вчинив правильно. Вона була одним із найкращих друзів, яких я мав у своєму житті. Саме вона першою підказала мені ідею вивчити мови тварин і стати ветеринаром. Я часто собі думаю, чи щаслива вона в Африці і чи я ще побачу колись її смішне, симпатичне, поважне обличчя. Добра стара Полінезія! Виняткова птиця! Так, так…
І саме в цю мить ми почули, що хтось біжить позад нас. Озирнувшись, ми побачили