з дівчиною, яка впала в око. Пізніше, коли мати дуже хворіла, я привозив їй ліки, часом – дефіцитні, віддам, приїду через тиждень, а ліків немає. «Де вони, мамо?» Батько махне рукою: «Віддала Груні». «Та ж… синку – затинається і кліпає повіками мати, – Груня хворіша за мене». Одного тільки разу розсердилася, побачивши, що сусідка тими дефіцитними ліками одпоює кабанчика. Тоді, в селі, мати бувало скаже: «як я можу взяти, діти, ті гроші, нікому ж їх, крім мене, в колгоспі не платять». І ми розуміли. Бо й гроші, такі потрібні, були тільки грішми і нічим більше. То тепер тільки вони в шані, байдуже, як добуті – крадені, добуті розбоєм, тоді ще були в пошані розум, порядність, уміння-талант, те вже «віджило», застаріло. Колись був у пошані труд, колись те, що тепер називають бізнесом, називалося крадіжкою, а бартер – краденим, тепер всі знають, що над нами сидять злодії, а вдіяти нічого не можуть; хіба що починати організовувати «групи визволення праці»? А далі що – по колу? А може, то єдиний вихід?
Але вміла мати й сказати гостре слово, одбрити, одчитати людину негідну, брехливу. Пам’ятаю вже була старенькою, їхали ми в автобусі до Києва. І якийсь моложавий чоловік розпащекувався на весь автобус, мовляв, як погано жити на Вкраїні, яке тут все нікчемне, і речі, й люди, і оцей ось автобус кепський, а ось десь там за кордоном, звідкіля він повернувся, все прекрасне, чудове. Мати слухала-слухала, й раптом – до водія автобуса: «Зупиніть». Той, либонь, подумав, що старенькій погано, зупинив, відчинив двері автобуса. І тоді мати до пащекуватого: «Вийди геть з нашого автобуса, вийди, негіднику, їдь у свою Америку, й нехай тебе возять там на хороших автобусах». І таки примусила зійти з автобуса.
І малася, наскільки це було можливо тоді, незалежно з районною владою. За що й поплатилася. Вона виїхала із села – переїхала до Вишгорода під Києвом, де купила з батьком хатину, аби бути ближче до синів (мій старший брат також жив у Києві) – не оформивши пенсію. Одразу по переїзді поїхала оформляти пенсію. І її оформили – 12 карбованців на місяць. Їй же як голові колгоспу належала пристойна пенсія. Але був пункт у законі, що голова колгоспу отримує ту пенсію, якщо оформив її у колгоспі, де працював. Так, то була їй помста від начальства за попередні роки, за приниження, як вони вважали, перед нею. Річ у тім, що моя мати була безпартійною; викачувати з колгоспів додатковий хліб, змушувати виконувати всілякі інші понаднормові – й надто надмірні – поставки було дуже просто: ставлячи голову колгоспу перед вибором – вивозь хліб, або клади на стіл партійний квиток. Матері такого вибору поставити не могли, отож умовляли, упрошували – продати (за тими закупочними цінами – майже віддати задурно) ще якусь міру зерна, картоплі, буряків. І звільнити її з роботи не могли, на те не давали згоди загальні збори колгоспників. І ось тепер вони скористалися тим пунктом закону. Мати вже на перших хвилинах розмови із секретарем райкому партії скипіла, й не добирала слів. При тому були присутні чимало людей. Я стояв у коридорі й зрозумів,