воду просто зі шланга,
З якого молода двірничка
Поливала асфальт,
Пив воду і сміявся
І забирав у двірнички шланг та дві жарини,
Які горіли в її очах.
Я сміявся й думав,
Що звершу щось велике
І що зустріну кохання,
Якого ще не зустрічав ніхто.
З того нічого не збулося,
Але якби все почалося знову,
Я так само попросив би напитися води
З того самого шланга.
А потім сів би на чемодан
І міцно-міцно задумався.
Не вернути
Мій життєвий шлях вельми звичайний: ані великих звершень, ані підлоти. Типовий шлях людини, народженої наприкінці двадцятих років. Голод пам’ятаю погано, до репресій тридцятих та до війни ще не до ріс й писати про це не маю потреби. То більше найважливіші моменти, думки, почування повкладав у власні твори, а от біографії моїх батьків, дідів, надто козацького роду моєї матері, особливі. То був рід рясного дерева, нині таких родів немає, й через це, здається, варто хоч куцо його списати на папір. Чимало з того я порозкидав по своїх творах, тепер каюся, що не приберіг (не сподівався, що наступить такий час), не виклав одним плином, одним потоком – документальним романом. Тож означу його бодай окремими віхами, штрихами, бо ж таких родів нині майже не лишилося.
Нагадаємо ще раз, що наша доба – доба переходу від давньоєгипетського плуга та ціпа до трактора та комбайна, дерев’яної ручки із залізним пером та чорнильниці до комп’ютера, й спробуємо відмітити те, що мінялося в самій людині та її психології, світовідчуванні, трибі самого життя; переходу від страхів, так би мовити, напів поетичних – відьом, домовиків, чортів, та спричинених природними чинниками – неврожаями, повенями, сараною, до страхів глобальних, породжених діяльністю самої людини – радіацією, СНІДом; переходу від конфліктів локальних, поміж окремими державами, до конфліктів політичних систем, які підкорили собі цілі континенти, до спроб викорчувати пам’яті цілих народів, як то сталося з моїм народом, українським. А які ж то були люди, які звичаї, які моральні цінності несли в собі!
Я народився тоді, коли ще вільно плинув Дніпро, коли з галасом, голяка, вибігали під теплий літній дощ («роси, роси, дощику, ярину») діти, і в їхніх матерів не кругліли від жаху очі, що дощ той отруйний, коли купували городину, не запитуючи, звідки вона, коли ще по садках лунали пісні солов’їв, а в небі – жайворів. Сказати б, народився в щасливий вік, але віків для людей не буває щасливих, бо люди самі творять власні життя із власних недосконалостей, варто тільки пригадати тридцяти третій та тридцяти сьомий роки нашого віку – мого дитинства.
Я народився в селі, яке називалося Веркиївка – від давнього засновника, чиє ім’я збереглося в грамотах – Веркия, Оверка, яке нині перекрутилося у Вертіївку, що має означати, буцім наш предок був Вертій (крутій), вперше така назва з’явилася за моєї юності на станції – «Вертеевка», її почепив