з поставлених на сільській сцені п’єс, фронтовий снайпер, красень і дотепник, якого чекала в селі з фронту чудесна дівчина, а він привіз із війни ротату, пащекувату кацапку, яка знущалася з нього, била, і якось його мати, тітка Ганна, сказала моїй матері: «У Гриші щось було на фронті, і вона знає про те». Вони гомоніли, вважали, що я сплю на печі, а я почув, і з тієї однієї фрази через багато років – одна з моїх найкращих повістей «Біль». Написана вже після того, як Гриша… повісився. І його рідна сестра, моя двоюрідна, сільська фельдшериця, яка стільки людей врятувала від смерті, у дощ і хугу бігла на виклик, а коли я, приїхавши у гості, запитував, що ти, Марусю, робиш, вона казала: «Та лікуємо. І вивчаємо четверту главу». Це – з «Короткого курсу історії ВКП(б)». Все життя – «четвертий розділ» – про основи марксистської філософії, темної і незрозумілої не тільки сільським жінкам, а й аспірантам університету.
Мій батько – людина розважлива, некваплива, навіть забарна (протилежність палахкій, швидкій матері), полюбляв домашній затишок, спокій, одначе розпашілі вітри епохи крутили й жбурляли його по далеких полях. Народжений 1897 року, захопив ще Першої світової війни, а далі – чотири чи п’ять років громадянської. Повернувся з окопів першої імперіалістичної, у часи кайзерівської окупації недовгий час партизанив (посланий у терещенківську економію по друкарську машинку, потрапив у руки до німців, але вночі хтось зі своїх відчинив погріб), загін розгромили, він втік до Києва, і там його мобілізували червоні, стріляв по Зеленому, який літав на білому жеребцеві попереду своєї лави, наступав на Денікіна, на Врангеля, десь біля Перекопу був поранений і захворів на тиф, покинутий у якомусь селі, одужав, і знову його мобілізували.
Після громадянської війни працював у райфінвідділі, а тоді з матір’ю заходилися лаштувати СОЗ, до них прибилося ще кількоро невдатних господарів, і один багатий, культурний, який і дав лад всьому господарству. Збудували стан, насадили сад – він ще довго шумів посеред поля, навіть попа, Серновця, поставив у косарський ключ. Серновець мав три дочки, вони хотіли вчитися, а дочок «служителя культу» ні до вузів, ні до технікумів не приймали, й Серновець зняв у церкві рясу: «Люди добрі, Бога нема, мене дурили і я вас дурив», баби трохи не розірвали його на шмаття, але він вирвався та втік. До СОЗу. Важко йому доводилося, в обід варили два казани каші, один – для всієї артілі, другий – для Серновця, був дужий неймовірно – перекидав через хату двопудову гирю, косив турицею, а якось в обід, коли він спав, косу нагострили, то він за першим помахом, не розрахувавши, потнув і впав на покіс; я сам бачив – це вже з німецької окупації – як у рудці застряла кобильчина з дровами й не могла витягти воза, він випріг її, «йди к чортовій матері», – плеснув по крупу, зв’язав черезсідельником голоблі, черезсідельник поклав собі на шию, і витягнув воза. І бачу його, коли вже прийшли наші (не беру це слово в лапки, як дехто, бо, так, ми їх чекали, так ми їх називали, та й як же інакше назвати – батька, дядьків, двоюрідних