разу потоптали й дітей. Зачувши, що приїхали паничі, матері малих дітей на вулицю не випускали.
Усе життя в родині, як і в усіх інших сільських родинах, регламентоване звичаями, практикою: коли і як сіяти, як справляти весілля, як виховувати дітей, навіть як класти на воза плуга і борону і паляниці на стіл, не кажучи вже про найпростіше: не свисти в хаті, не сідай у шапці за стіл, не плюй у вогонь… Либонь, то єдино справедливі закони, справедливий уклад життя – одібране практикою – звичаї, а оте все, що пишуть збіговиська «вибраних» людей – юринда, ніякі парламенти не потрібні, потрібні звичаєві закони. У них теж є чимало закостенілого, хибного, але саме життя все те й відсіває. Особистий досвід – найбільше багатство, його не заміниш ніякими «Капіталами» і «Всесвітніми історіями». За звичаєвим правом існувало сотні літ українське село.
Дід мав дебелу статуру – широкий у плечах, з гордою поставою, владним поглядом, кажуть, закидав на плечі п’ятнадцять пудів, хоч і дибав на дерев’янці – одну ногу мав власну, замість другої – дерев’яна ступка зі шкіряним, пізніше гумовим наконечником. Мені від діда лишилося одне фото, прислане з Архангельської області, із заслання, там він сфотографований з моїм дядьком Андрієм, також засланцем і напис на звороті фото – «Льоні та Юрі, внукам, на добро, щастя та добрий спомин від рідного діда». Звідти він не вернувся. Опинився ж на засланні в колективізацію, бо не пішов до колгоспу, а також за те, що у вісімнадцятому році їздив до Києва уповноваженим від громади обирати гетьмана. Зате, тоді ж, у вісімнадцятому, після вступу до села червоних – першої української дивізії – за наказом Миколи Кропив’янського був розстріляний та колотий багнетом у підвалі крамниці у Ніжині. Дві наскрізні рани в груди – кульова та багнетна – віддяка Миколи Кропив’янського за те, що Онуфрій Давидович врятував його батька, німці хотіли арештувати його за сина-партизана, мій дід привіз Григорія Кропив’янського на возі на хутори, прикидавши його сіном. Але мій дід вибрався з-під інших тіл, виліз із підвалу і приповз на квартиру до дочки, – моєї матері, – котра вчилася на якихось медичних курсах. Уже на ґанку знову втратив свідомість, та моя мати якось втягла його до кімнати (господиня квартири втекла), перев’язала, як зуміла, рани. Відшукала односельця, якого дід колись врятував від розправи натовпу (про це – далі), разом упросили лікаря. Той односелець сховав діда в комірчині, й дід одужував. Щоправда, його знову відшукали, везли (лежачого) на возі на розстріл, але моя мати почала голосити, збіглися люди, вартові побоялися натовпу, скинули діда в канаву та вдарили по конях.
Дід тоді таки одужав. Дуже ж бо був міцний. Мати розповідає: не знав утоми, ніколи не упивався, хоч скільки б не випив, лишень одного разу вдав п’яного, аби довідатися, як поведеться родина, вони привезли його додому, напоїли чаєм, роздягли, вклали в ліжко, а тоді він підвівся і розреготався.
Легендою в родині овіяний дідів старший брат, Єпіфан. Давид Бутко, фельдфебель царської армії,