манюньою ложечкою!), і коли заграли музики, гості повалили до сусідньої зали танцювати, він лишився за столом. Давид подумав: «Помру, і не довідаюся, що в тій посудині», оглянувшись, чи ніхто не дивиться, вхопив великою ложкою тієї страви. То виявилася міцнюща-преміцнюща гірчиця. Діда скрутило, він почав чхати, впав на підлогу, і вже чхав обома кінцями, голосно, і тоді сват, який ще за столом помітив скрадливі Давидові позирки на гірчицю та спостерігав за ним з-поза портьєри, покликав гостей. Справа в тому, що він не полишав надії в будь-який спосіб розладнати весілля, він погодився на одруження дочки з «гепом», бо вона пригрозила повіситися. Єпіфан був неймовірний красень: високочолий, чорновусий, ставний. Як і всі в материному роду.
Давид пішов з весілля, сказавши сину: «ноги моєї більше не буде на цьому порозі». Він дотримав свого слова. Та й Єпіфан не вельми родичався з батьком. А потім чомусь виїхав на Кавказ (здається, хворіла дружина, лікарі порадили їй чорноморський клімат), і в революцію його сліди загубилися. (У родині його життєпис переплутався з життєписом старшого сина Онуфрія – Миколи – там було багато подібного і переповідали все те то як про Єпіфана, то як про Миколу.)
Революція, громадянська війна спалили трохи не весь Бутків рід. У Онуфрія Давидовича було одинадцятеро дітей, шість синів і п’ять дочок. Доля не одного з них могла скласти захопливий, трагічний роман. Здебільшого роман кількох років – від початку революції до кінця громадянської війни. Ураган революції бушував над Чернігівщиною на повну силу, в обох моїх селах – Веркиївці та Володьковій Дівиці стояли смерчі. Мати розповідала, що не завжди можна було дознати, звідкіля вони викочувалися, які сили їх закручували й скеровували. «Сидимо на лавочці біля воріт, весна, пригріло сонечко, ми у святешніх сорочках та в стрічках, саме неділя, люди йдуть із церкви, аж чуємо – в кінці шляху – пісня. Їдуть вершники, по кілька в ряд, попереду гармошка… І раптом з дзвіниці церкви – кулемет. Бачу як зараз: упав кінь, а під ним вершник смикається, а вибратися не може. Вершники повалили через тини – в сади та городи… До нас у клуню набилося поранених повно-повнісінько». «Хто ж кого побивав, мамо?» «Не пам’ятаю, тоді так часто одні перемінювалися на інших».
Я вже казав, що перемінювалися самі люди. А точніше, вони не такі, як ми знаємо їх у буднях. Чим далі в глибінь віків – люди все дужче не схожі на нинішніх. Вони були мовби грубіші (й одяг грубіший, і їжа, і умови життя важчі), але насправді – тонші, ніжніші. Витриваліші, не такі демагогічні, покірні долі, спокійніші. Сприймали все як веління вищих сил, бо жили в оточенні лісовиків, русалок, відьом, перелесників, чортів, їхні душі пізніше вростали у ряст, у верби, у жита… У діда Бутка – одинадцятеро своїх дітей і сліпа матір, й материна сестра, тітка, а ще троє чужих дітей-сиріт. В однієї жінки згоріла хата і все в хаті, й хліви та повітки, лишилася корова, яка прийшла з поля та двійко дітей. Отако, купкою – діти на моріжку, мати та корова біля них, вона лизала