ого старшого й досвідченішого земляка якось його напоумити. «Скажи, що тебе звати Рокфеллер», відповів чоловік. «З цим прізвищем ти тут не прогадаєш». Минула година, потім іще одна, і на той час, коли 19-літній Рєзніков постав перед чиновником імміграційної служби, він уже встиг забути прізвище, яке підказав йому співрозмовник. «Ваше ім’я?», спитав чиновник. Зморений морською подорожжю, іммігрант розпачливо ляснув себе по лобі і випалив на ідиш: «Іх гоб фергессен!» (Я забув!) Отак Ісаак Рєзніков і почав своє нове життя в Америці як Іхабод Фергюсон.
Жилося йому скрутно, особливо на початку, але навіть коли початок скінчився, його справи на новій батьківщині все одно ішли не так, як він собі уявляв до приїзду. Так, він встиг одружитися, іще коли йому було двадцять шість, так, його дружина Фані, уроджена Гроссман, народила йому трьох міцних та здорових синів, але життя в Америці залишалося для Айка Фергюсона боротьбою від того дня, коли він зійшов з корабля на берег, і до тої ночі 7 березня 1923 року, коли його у сорокадворічному віці застукала дочасна нагла смерть – він був застрелений під час пограбування складу шкіряних товарів у Чикаго, де працював нічним сторожем.
Фотографій він по собі не залишив, але за всіма свідченнями дід був кремезним чоловіком з сильною спиною і величезними руками, неосвічений, некваліфікований, тобто повний наївняк і невіглас. Першого ж дня свого перебування в Нью-Йорку він надибав на вуличного продавця. Той розхвалював перехожим дивовижні яблука, яких Фергюсону жодного разу в житті не доводилося бачити: такі великі, такі червоні, такі круглі! Не в змозі встояти перед спокусою, він купив одне і нетерпляче вгризся в нього зубами. Та замість очікуваної солодкості смак чудесного яблука виявився якимось дивним і гіркуватим. Ба гірше, те яблуко було на диво м’яким, і коли зуби новоприбульця проткнули його шкірку, то вміст фрукта вилився на груди його пальта фонтанчиком блідо-червоної рідини, поцяткованої десятками схожих на гранули зерняток. Отак прибулець вперше відчув на смак Новий Світ під час своєї першої незабутньої зустрічі з джерсійським помідором.
Рокфеллера з нього й не вийшло, але цей широкоплечій некваліфікований робітник, юдейський гігант з абсурдним прізвищем та непосидючими ногами, пробував свого щастя в Манхеттені та Брукліні, в Балтіморі та Чарльстоні, в Дулуті та Чикаго. Він брався за різні роботи: працював докером, простим матросом танкера на Великих Озерах, дресирувальником циркових тварин, робочим на конвеєрі консервної фабрики, водієм вантажівки, копачем канав та нічним сторожем. Та хоч як би він не старався, йому вдавалося заробляти лише копійки, тому єдиним, що бідолашний Айк Фергюсон спромігся передати у спадок своїй дружині та трьом хлопцям, були історії про мандрівні пригоди своєї юності, які він їм розповідав. У довгостроковій перспективі життєві історії, мабуть, є не менш цінними, аніж гроші, але в перспективі короткостроковій вони мають безперечні обмеження.
За свою втрату Фані отримала від компанії з продажу шкіряних товарів невеличку компенсацію, а потім покинула Чикаго і перебралася з хлопцями до Ньюарка в штаті Нью-Джерсі на запрошення родичів свого чоловіка, які за номінальну місячну платню здали їй в оренду помешкання на горішньому поверсі свого будинку. Її хлопцям було чотирнадцять, дванадцять і дев’ять. Луї, найстарший, вже давно перетворився на Лью. Аарон, середній хлопець, після одного з численних шкільних прочуханів у Чикаго взяв за звичку величати себе Арнольдом, а дев’ятирічного Стенлі знали зазвичай як Санні. Аби звести кінці з кінцями, їхня матір прала білизну та штопала одіж, але невдовзі хлопці почали робити власні внески в домашній бюджет – кожен з них працював після уроків, кожен з них віддавав матері кожну зароблену копійчину. Часи були скрутні, і загроза злиднів висіла в помешканні щільним непроглядним туманом. Не було порятунку від страху, і потроху всі хлопці засвоїли похмурі материнські онтологічні висновки щодо сенсу життя: працюй – голодуй. Працюй, інакше втратиш дах над головою. Працюй, інакше помреш. Для родини Фергюсон дещо легковажний вислів «Один за всіх, і всі за одного» не мав жодного сенсу. В їхньому маленькому світі панувало інше гасло: «Або всі за всіх, або взагалі нічго».
Фергюсону не виповнилося й двох років, як померла його бабця, і це означало, що у нього не лишилося про неї усвідомлених спогадів, але згідно до сімейної легенди Фані була жінкою ексцентричною, з важким характером, схильною до нападів несамовитого вереску та маніакальних вивержень неконтрольованих ридань. Вона лупцювала хлопців віником за кожне бешкетництво, а до декотрих місцевих крамниць входити їй було заборонено через звичку вперто й гучноголосо торгуватися. Ніхто не знав, де вона народилася, але подейкували, що вона опинилася в Нью-Йорку чотирнадцятирічною сиротою і кілька років шила капелюхи в майстерні на горищі без вікон. Стенлі, батько Фергюсона, рідко розповідав сину про своїх батьків, даючи на запитання хлопця лише надзвичайно розпливчасті обережні відповіді. Тому ті крупиці інформації про діда й бабцю по батьківській лінії, які спромігся зібрати юний Фергюсон, він отримав майже винятково від його матері Рози, наймолодшої з трьох невісток другого покоління родини Фергюсон, яка, в свою чергу, отримала більшість своєї інформації від Міллі, дружини Лью, котра мала схильність пліткувати