промимрив Хедхантер. – Вони зупинились.
– Цього не може бути. Мабуть, не спрацював якийсь сенсор. Велетень похитав головою.
– Там їх десятки, цих датчиків. Не може бути, щоб відмовили зразу всі. Боти стоять на місці: ні назад, ні вперед…
Кейтаро безшумно прослизнув у глиб галереї. Окрай розсувних дверей, що відкривали шлях на сходову клітку, намацав переговорний пристрій. Натиснув кнопку виклику і звернувся до Джеффрі.
– Я вас слухаю, – зеленоокий американець чергував у апаратній.
– Джеффрі, будь ласкавий, ввімкни зовнішнє освітлення з північного боку «DW».
Нагорі щось загуло, і в коридорі посвітлішало: крізь вікна пробивались відблиски прожекторних променів. Ріно (а за ним і Тимур) визирнув крізь шибку.
– Не бачу, – рипнув Хедхантер, – хай підніме вище.
– Посвіти далі, – скомандував Джеп, схилившись над переговорною решіткою.
Галерея поволі занурювалась у сутінки – промені поповзли у пустелю, висвітлюючи підвищення, що підпирало дротяну загорожу.
– Нікого… нікого… Стоп! – гримнув Ріно. – Є!
– Джеффрі, досить, – Кейтаро відпустив кнопку.
Забувши про обережність, Тимур перескочив до другого вікна і присунувся до шибки. Кейтаро підійшов і став поруч з Хедхантером.
На відстані кількох десятків метрів від знеструмленої огорожі, виструнчившись, стояв жилавий хлопчак. У світлі прожекторів його очі палали, як у звіра. Круглі латки яскраво-білого світла робили його схожим на циркового атлета посеред арени, котрий застиг перед початком номера. Навіть з такої відстані було помітно бруд на животі і на ногах.
– Він сам? – здивовано скривився ґевал. – Де решта?! Кейтаро, це якась підстава!
Джеп німував. Тимур вилупив баньки, аж шкіра на лобі наморщилася.
– Це він? – не ховав подиву українець. – Це ваш бот? – програміст посміхнувся. Чого всі тремтять, мов миші? У хлопця в голові не вкладалося, що безвусий підліток може серйозно загрожувати двом десяткам чудово озброєних та захищених бетонними стінами чоловіків.
Зиркнувши на Кейтаро, Тимур відволікся. Коли він перевів погляд назад, малюк уже не стримів у заціпенінні. Він відхилився назад, здійнявши праву руку над головою, і ритмічно розмахував нею у повітрі. Він розкручував… пращу.
Не встиг Тимур подумати про древнє знаряддя для метання, як підліток різко подався вперед, пославши руку в напрямку будівлі. Ще через мить програміст збагнув: щось масивне – велике й чорне – з шаленою швидкістю летить у вікно.
За секунду Кейтаро і Ріно немов вітром здуло.
Африканці, пригинаючись, також рвонули геть із коридору.
Інстинктивно програміст позадкував. Хлопець устиг відступити на півкроку, коли чорний предмет поцілив у вікно. Скло зі скреготом тріснуло, верхня ліва чверть розсипалася на друзки і невідома штуковина впала на долівку. Наляканий брязкотом битого скла, Тимур перечепився і заточився, боляче гепнувшись головою об протилежну стіну.
– Всі на підлогу! НА ПІДЛОГУ! – на все горло заволав Ріно, сахаючись у бічну галерею. – Це