треба було її запустити, щоб, пролетівши сотню метрів, вона розбила вікно? Несподівано програміст намацав пальцями поворозку. Придивився. Шнурівкою до каменюки був прив’язаний шматок темного паперу.
– Тут щось є! До каменя прив’язана записка.
Тимур стягнув шворку, відчувши між пальців клапоть цупкого обгорткового паперу. Розгорнув його. Всередині чорною фарбою, перекошеними, немов дитячими, літерами було виведене одне єдине слово:
Хлопець знизав плечима. HORT. Для нього ці чотири літери нічого не означали. Поки що нічого не означали.
Довкола українця щільною юрбою скупчилися науковці:
– Що там? Покажи! Дай глянути…
Тимур простягнув записку. Першим за папірець ухопився Ральф Доернберг.
– Як тобі таке? – канадець тут-таки відсахнувся, передаючи обривок Кейтаро. Риси обличчя вченого загострились. Ковзнувши поглядом по пальцях, які стискали листок, Тимур відмітив, що в нейрохіміка страшенно бліді нігті.
– Хорт? Це неможливо, – процідив Джеп. – Боти не можуть цього знати.
Кожен наступний, хто отримував папірець (за виключенням новоприбулих Стефана, Алана і самого Тимура), роззявляв рота і бліднув. Там наче було послання від архангела Гавриїла, щось на кшталт: «Готуйся, чувак! Завтра я прийду по твою грішну дупу».
Окинувши оком всіх присутніх, Тимур подумав, що їх вразив не стільки факт того, що боти щось написали, а саме те, що вони написали.
– Може, ці ваші суперсолдати помилились? – навмання припустив Тимур. – Мали на увазі hurt, мовляв, «завдавати болю» чи щось таке?
Ральф Доернберг серйозно подивився на нього:
– Вони не розмовляють. Ні англійською, ні будь-якою іншою. Тим більше боти не вміють писати.
– А як же ця цидулка? Ви ж говорили…
– Цього їх не навчали. Не було необхідності.
Поки нейрохімік вагався, чи говорити далі, наперед виступила Лаура Дюпре:
– Вони не помилились, друже, – напружено промовила француженка. – Я не знаю, як вони навчились писати, але слово, як на мене, вибрали правильне. Хороше таке слово…
– Про що ти говориш?
– Так звали твого попередника.
– Що? – звів брови Тимур.
– Боти думають, що ми привезли Вадима Хорта…
XXVIII
Неділя, 16 серпня, 06:02 (UTC –4)
«DW», житловий корпус
Боти так і не з’явились. Ніч минула без пригод.
Кейтаро Рока, заклавши руки за спину, стояв біля вікна у своєму кабінеті. Невелика робоча кімнатка знаходилась на четвертому поверсі і межувала з великою залою для нарад.
Старий японець, міцно стуливши худі губи, дивився, як понад горами висмикуються перші вранішні промені, вприскуючи в Атакаму соковиті барви. Ще мить тому і земля, і небо, й гори були сірими, неначе вкриті шаром попелу. Аж тут – легкий спалах – перший промінь пробивається крізь зубаті Анди, і пісок стає золотим, небо наливається блакиттю, а гори набувають притаманного