носом. Він приймав потерпілого.
– Ми його трохи обстежили, – доповів він. – Зробили рентген.
– І як? – поцікавився Френк.
– Перелом шести ребер і ключиці, зміщені шийні хребці, величезна тріщина в тазі, але хребет, на щастя, цілий. Малюк втратив багато крові, хоча внутрішніх кровотеч, здається, немає… Є підозра на сильний струс мозку: пацієнт кілька разів приходив до тями, говорити не міг, зовсім не міг, лише хрипів і… – в цей момент очі лікаря забігали, – …шкірився.
– Певно, від болю.
Худорлявий чилієць зам’явся.
– Не думаю… Як на мене, то… від злості…
– Це все?
– Наразі так.
– Хлоп ще легко відбувся, – зауважив Ді’Анно.
Джей-Ді Річардсон стояв, склавши руки на грудях, поруч з товаришем і не зводив очей з вікна, крізь яке можна бачити частину реанімації.
– Так. Шкет хоч і молодий, зате доладно скроєний. М’язи, як у дорослого атлета. Інший на його місці від такого удару просто розвалився б на шматки.
– Треба завершити обстеження. Побачимо, що з головою. Може, там кисіль, і наші смикання ні до чого, – пробубнів Френк і повернувся до чергового: – Кровотечу зупинили?
– Досить легко.
– Чудово. Сподіваюсь, томограф готовий?
– Так, містере Ді’Анно. Якраз сьогодні після обіду завершили налаштування.
– Заодно й перевіримо техніку. Аміґо, скажи сестричкам, нехай готують пацієнта і запускають обладнання.
Чилієць кивнув і пошурував в ординаторську.
За півхвилини операційне ліжко з непритомним хлопцем викотили з палати і повезли до кімнати з МРТ. Австралієць та новозеландець ще раз оглянули рельєфне тіло, поки ліжко котили повз них. Кілька невеликих синців, неглибокі рани та подряпини – і більше нічого. Після того, як малого обмили, він анітрохи не скидався на людину, яка потрапила під колеса вантажівки.
– Що ти про це думаєш? – тихо спитав Джей-Ді.
– Як не дивно, після зіткнення з «Mercedes’ом» хлоп’я виглядає краще за «Mercedes», – мляво посміхнувся Ді’Анно.
– Я не про те, – Річардсон не був налаштований на жарти. – Що цей малий робив у пустелі?
У кімнаті з МРТ загорілося світло. Двері палати стояли відчиненими: по стіні коридору та підлозі ковзали розмиті тіні – медперсонал вкладав хлопчика в апарат.
Френк знизав плечима.
– Не знаю… Може, відбився від групи туристів.
– Які туристи, старий? Це Атакама! Ти вважаєш Сан-Педро підходящим місцем для сімейного відпочинку? Сюди навіть досвідчені мандрівники не завжди добираються!
– Не знаю… – повторив австралієць.
З палати чулися спокійні голоси. Пролунало клацання, після якого почалось розмірене гудіння – томограф запрацював. Річардсон і Ді’Анно рушили в напрямку напівпрочинених дверей.
– Ти повідомив поліцію? – не вгавав Джей-Ді. – Його, напевно, хтось шукає.
– Це не моя справа. Чилійці самі розберуться.
– Просто хлопець видається мені дивним. Химерним якимсь.
– Не розумію, що ти знайшов у ньому хи…
В цей