ковтати воду, волає, але голосу не чути, і навіть якби його почули, вбивці не зробили б нічого, щоб урятувати.
• О 16:02 батьки сідають в автобус у напрямку Амбуаза. Батько каже, що це була найкраща їжа в його життя й що тепер розуміє, чому мисливці полюють.
• О 16:03 за французьким часом, о 9:03 за мексиканським дригання ногами мого брата слабшають. Його легені заповнюються водою.
• Автобус рушає о 16:05. Якийсь турист намагається його наздогнати. Він пішов до туалету, а екскурсовод не помітив цього. Його мало не залишають застряглого в замку за дві години їзди від Парижа. «Stranded»[16], сказав екскурсовод, не знаючи, як це сказати іспанською.
• О 16:05 за французьким часом, 9:05 за мексиканським мій брат Карлос помирає, захлинувшися. Він зміг протриматися живим під водою більше двадцяти годин.
• О 17:00 автобус прибуває до Амбуаза. Батько розчулюється, дізнавшись, що в каплиці замка похований Леонардо да Вінчі.
• О 17:01 за французьким часом, 10:01 за мексиканським мій утоплений брат уже плаває на поверхні.
• О 17:29 батьки сходять на найвищу вежу замку. Вони милуються прекрасними полями, річкою Луарою, що зміїться під замком.
• О 18:02 вирушають з Амбуаза до Парижа.
• О 18:14 за французьким часом, 11:14 за мексиканським убивці переконуються в тому, що брат мертвий і залишають його в баку.
• Батьки сплять обійнявшись на зворотному шляху. Брат спить на своєму водяному ложі.
• Автобус прибуває до Парижа о 20:30, точно о тій годині, як вказано в буклеті. Щасливі й втомлені, батьки піднімаються до своєї кімнати, не повечерявши: вони ще почуваються ситими після справжнього бенкету в ресторані поблизу Шенонсо.
• Мій брат роздувся від води. Його труп дедалі набухає, стає важчим, скорботнішим.
• Останній запис моєї матері у подорожньому щоденнику о 22:17 зашифрований: «МК, усе так романтично».
• МК, як я дізнався згодом: Ми Кохалися.
• ВССПУ: Ваш Старший Син Помер Утопленим.
Вона наспівувала, коли ми кохалися. Лагідну спокійну пісню. Коли Чело робила так, вона тихо плакала. Її сльози зволожували мої щоки й котилися по шиї. Вона наспівувала, і усміхалася, і плакала, і обіймала мене. Потім прискорювала свої розгойдування, і її живіт звивався, тручися об мій. Вона прискорено дихала кілька секунд, а потім її віддих затихав. Вона брала в руки мою голову, дивилася в очі й усміхалася. Хоч Чело й плакала, вона завжди усміхалася. Потім знов починала наспівувати, обіймати мене, всміхатися, плакати й діставати насолоду від кількох оргазмів поспіль. Вона знов розповідала, що ніхто її так не доводив, щонайбільше два оргазми, що зі мною це просто божевілля. Мене те радше ранило, ніж втішало. Навіщо довбати мене оргазмами з іншими? Для чого? Ревнощі з’їдали мене. Ревнощі, кляті ревнощі.
Іноді я споглядав, як вона біля плити готує вечерю. Вона зосереджувалася на сковороді, смажачи яєчню або шматок копченого м’яса. Вона здавалася мені красивою, із зеленими очима, кульгавістю, непогамовною веселістю. Куховарячи, вона теж наспівувала. Таке умиротворення в жінці з хронічним