на мене.
– Коли він тобі це сказав?
– Учора ввечері. Він змусив Антоніо попросити в мене пробачення.
– Пробачення?
– Так, пробачення.
Карлос задумався на мить.
– Що б то задумали ці святенники?
– Це те, що каже Христос, правда ж? Що треба прощати.
– Христос? Оте про другу щоку й подібна нудота?
– Атож.
– Що ще тобі сказали?
– Що запрошують нас по понеділках на сьому вечора на збори, які вони влаштовують в Умберто вдома.
Карлос помішав кукурудзяні пластівці в мисці.
– Збираєшся піти?
– Та ні. Напевно, там страшенно нудно.
– Я хочу, щоб ти пішов.
Я повернувся до нього, не вірячи почутому.
– Чого б це?
– Щоб взнати, чого вони хочуть.
– Я так думаю, що навчити нас того, що проповідує Христос. Не вбивай, не кради, не забажай жінки ближнього твого, отаке.
– Не думаю. Ці козли хочуть чогось іще.
Карлос замислився, знову задивившись на пластівці.
– Походи́ два чи три місяці й розказуй мені.
– Та ну, це ж така нудьга!
– Я маю знати, що вони там затівають.
– Ходімо разом.
– Потім я піду з тобою. Почни поки ти. Змусь їх повірити, що ти того самого штибу.
– Навіщо тобі це?
– Бо якщо вони не відчують, що переконали тебе, то не розкажуть, чого насправді хочуть, а я хочу знати, чого хочуть вони.
Я погодився. Наступного понеділка о сьомій вечора я постукав у двері Умберто.
Мати дістала з Карлосової шафи сорочку й показала мені.
– Цю надінеш?
Це була сорочка лісоруба, червона з чорними квадратами, фланелева. Тато привіз її з подорожі до Вісконсіну, куди його послала молочна компанія вивчати процеси контролю якості на тамтешніх підприємствах. Карлос часто її носив майже два роки. Коли я заплющую очі й пригадую Карлоса, то він у тій сорочці.
– Не знаю, чи вдягну її, але візьму.
– Я спитала, чи ти її вдягнеш, а не чи візьмеш.
– Так, так, я збираюсь одягти її.
Вона поклала її на купу інших сорочок, про які запитала мене те саме. Було якось дивно вирішувати, чи збираюсь я носити одежу покійного брата.
Батьки не змогли негайно повернутися з Європи. Їм не вистачило грошей, щоб купити квиток на інший літак. Довелося чекати ще шість днів на автобус «Європа для вас», який привіз їх назад до Мадрида, щоб звідти вони повернулися в Мексику. Вони увійшли в дім виснажені й спустошені. У ту ніч у Флоренції, провисівши зі мною на телефоні й дізнавшись, що старшого сина вбито, вони, обійнявшись, плакали без упину (так само, як я, притиснувшись до Чело, не переставав ридати три роки по тому, коли їх теж не стало). Тепер, коли вони повернулись, то виплакали вже всі сльози.
Протягом тижня вони ходили на кладовище й сиділи поряд з мокрою могилою сина. Так само оціпеніло, як мати споглядала порожню колиску мого