вона.
Я лишився стояти. Батько повернувся до директорки.
– А що каже дівчинка?
– А що вона може казати? Я вас благаю…
– Що вона каже? Він її змусив чи вона погодилася?
– Звичайно ж, не погодилася.
– Я хочу почути це від неї, – сказав батько роздратовано.
– Її жіноча гідність уже достатньо скомпрометована, аби знову виставляти її напоказ, – промовила директорка в стилі заяложених телесеріалів.
Батько починав злитися.
– Гадаю, що ви виженете і її також.
– Неправильно гадаєте. Тут є лише один відповідальний, і це – Хуан Ґільєрмо. Він відрахований назавжди. Ми не бажаємо його бачити в цій школі.
– Вона теж хотіла, – і далі наполягав я.
– Облиш казати брехню, – відрізала директорка.
Лють.
– Це не брехня. Ми обоє хотіли.
Директорка відвернулася й знову всілася за свій стіл.
– Я більше не розмовлятиму про цю справу. Цього хлопця відраховано, а з ним і Хуана Карлоса. Я не хочу їх тут бачити. І будьте ласкаві вийти, бо я маю справи.
Батько обурено нахилився до неї.
– А до чого тут Хуан Карлос?
– Мені не подобається те, як виховані ваші сини, пане Вальдес, і прошу вас вийти.
– Що? – спитав батько, не вірячи почутому.
Ніби нас не існувало, вона взяла якісь папери й почала їх читати. Її поведінка розпалила мене. Я кинувся до директорського стола, вихопив у неї папери й пожбурив їх на підлогу.
– Що ти робиш, ідіоте?
Я скинув усе, що лежало в неї на столі. Директорка підвелася й відступила до одної з шаф.
– Сатана, а не дитина у вас! – крикнула вона батькам. – Забирайтеся, або я викличу поліцію.
Мати взяла мене за руку й повела до дверей. Батько – явно розлючений – спробував щось сказати директорці, але мати не дала, потягнувши його за руку.
– Не опускайся, – сказала вона йому й повернулася до мене.
– Йди у клас і забери речі, – наказала вона.
– Я клянусь, що вона теж хотіла, – сказав я їм.
– Іди по речі, – повторила мати.
Я пішов у клас по манатки. Група була на занятті. Учителька дозволила мені ввійти за умови, що я не затримаюсь більше хвилини. Я зібрав письмове начиння, зошити, книжки й поклав до портфеля. Однокласники весь час дивилися на мене, перешіптуючись. Я зібрався вийти. Переглянувся з Фуенсантою й вийшов. То був останній раз у житті, коли я її бачив.
Дощ
– Що ти сказав? – почув я чиєсь питання в себе за спиною, коли ми грали на вулиці у футбол. Я не хотів відволікатися, команда Блохи Тени могла от-от забити нам гол.
– Що ти сказав? – наполягав голос. Я відбив м’яч подалі й повернувся. Антоніо, один з добрих хлопчиків, з шанованих молодих католиків району, гнівно дивився на мене.
– Сказав про що?
Антоніо був на три роки старший від Карлоса, його батьки тримали канцелярський магазин на сусідній вулиці Реторно. Це був здоровезний товстун з дуже коротким кучерявим волоссям, що, як усі інші добрі