Листи до Феліції (1912). Франц Кафка

і багато ще всього в тому ж дусі. Бідолашна матуся! Але я вельми розважливо її втішив, поцілував і врешті-решт навіть змусив посміхнутися, більше того, домігся, що вона, вже з майже сухими очима, взялася вельми енергійно докоряти мені за мою (до речі, вже роками практиковану) неучасть у сімейних полуденках. До того ж я знаю (вона не знає, що я це знаю, вірніше, теж дізнався, тільки після неї), звідки ця показна турбота про мене. Але про це іншим разом.

      Бо знову від повноти всього, що мені хочеться сказати Вам, я не знаю, з чого почати. І тим не менш я вважаю ці три останніх дні провісниками фатального безталання, що знай чигає на мене, і ніколи більше в суєті робочого дня не писатиму Вам розлогі листи. Вам слід без образ і докорів підтримати мене в цьому намірі. Бо, бачте, я зараз у такому настрої, що готовий, хочете Ви того чи ні, впасти перед Вами ниць і віддатися Вам цілком, так, щоб у мені й тіні думки, і частки спогаду не залишилося про когось чи щось інше, але, дарма, винен чи ні, я не хочу ще бодай раз у житті прочитати зауваження на кшталт того, що було у Вашому листі. Однак не тільки тому я писатиму Вам відтепер лише короткі листи (зате по неділях завжди пожадливо нескінченні, жахливо величезні листи), а ще тому, що хочу зараз усього себе до останнього подиху віддавати своєму романові, який теж належить Вам, або, вірніше сказати, має дати Вам уявлення про все хороше в мені, чіткіше, ніж це в змозі зробити просто вказівні слова всіх найдовших листів за найдовше життя. Історія, яку я зараз пишу і яка, до речі, дедалі більше намагається розтягнутися до нескінченності, називається – просто щоб Ви в загальних рисах знали, про що йдеться, – «Зниклий безвісти»[40]