провулочок зі звичайнісінької церкви[30]. А якраз візаві стоїть будинок номер 37, вузенький такий і височенний. Та й сам провулок теж вузький. Коли я там буваю, навколо завжди святий спокій, і я раз у раз питаю себе: «Та невже я ще в Берліні?» Ось як описав мені Ваш провулок актор Льові в листі, що його я отримав учора. Останнє питання, вважаю, суто поетичне, а в цілому, вважаю, все описано дуже зворушливо й сумлінно. Я деякий час назад, не вказуючи причин, його про це попросив, і ось він мені відповів, теж ні про що не питаючи. Щоправда, я хотів від нього почути про будинок номер тридцять (а Ви тепер до того ж і зовсім живете в номері 29-му, якщо не помиляюся) і гадки не маю, чому він вишукав для мене номер 37-й. Втім, тільки тепер мені спало на думку, що там, можливо, міститься та сама друкарня, де друкували афішу. Судячи із цього вчорашнього листа, трупа свою останню берлінську виставу дала в неділю, але, скільки можна з того ж листа зрозуміти, не виключено, що наступної неділі вони гратимуть знову. Пишу це тільки заради уточнення моїх попередніх Вам повідомлень з урахуванням усіх тоді ж зроблених застережень щодо рекомендації цей театр відвідати.
Чарівне слово випадково закралося у Ваш передостанній лист і саме про це не знає. Воно загубилося там серед багатьох інших і, боюся, ніколи не підніметься в нашому листуванні до того рангу, який йому личить, бо я-то ні в якому разі першим його не вимовлю, проте і Ви, зрозуміло, навіть якщо його вгадаєте, теж першою його не вимовите. Може, воно й на краще, бо з урахуванням впливу, якого може набути це слово, Ви виявите в мені таке, чого не зможете винести, і як мені тоді, постає питання, бути?
Першим же ділом Ви зовсім інакше подивіться на моє письменство і на моє ставлення до письменства і вже не радите «знати міру». Людська слабкість сама достатньою мірою визначає «міру» нашим зусиллям. І хіба на крихітному клапті, на якому мені випало стояти, не повинен я докласти всіх зусиль, які тільки в мене є? Та я був би дурнем дуренним, якби цього не робив! Можливо, письменство моє – пустий звук, але тоді вже з усією визначеністю безсумнівно, що і сам я нікчема повний й остаточний. Отож якщо я себе ще й у цьому щадитиму, то правильніше буде сказати, що я себе не шкодую, а по суті вбиваю. Скільки, до речі, на вашу думку, мені років? Не пам’ятаю, щоб того нашого вечора ми про це говорили, а може, Ви просто не надавали цьому значення.
Прощавайте, постарайтеся і далі не думати про мене погано, втім, просто спокійно відкладіть писання листів пані Софі. Мені дуже подобається пані Ф.[31], але не аж так, щоб кортіло писати їй листи. Ні, ми не листуємось. Я написав їй лише три листи: перший являв собою плач за нею, другий – хвилювання через неї, третій – вдячність їй. Прощавайте!..
6.11.1912, середа
Дорога мадемуазель Феліціє!
Та Вас просто рвуть на частини у мене на очах! Чи не занадто багатьом людям Ви приділяєте увагу, чи не