ж миті лягти і годинку поспати, тим більше що у помешканні наразі спливають останні хвилини відносної тиші, яка знову запанує тільки вночі, на додачу до всього переді мною коректура[27], яка ось уже кілька днів, нечитана, валяється на столі і яку завтра відсилати, а це значить ще кілька годин вечірнього та нічного часу, просто так відірваних від роботи; з усіх цих, здебільшого безглуздих причин ґрунтовного, систематичного листа, який я хотів написати і який пасував би неділі, сьогодні не вийде. З тих-таки причин, включаючи останню, я досадую й нудьгую, і крихітне, ще геть маленьке кошеня жалібним нявканням з кухні найкраще вторує тузі мого серця. На додачу до всього, як я і очікував, лист від Вас не прийшов, адже Ваші листи приходять зазвичай тільки з другою поштою, а її у неділю не розносять, отож у кращому разі я отримаю його лише завтра на ранок, по довгій ночі. – Чи здатен хто-небудь у таких умовах заборонити мені як по слабку компенсацію звернутися до Вас так, як я наважився це зробити в перших рядках? І чи не підходить це звернення, зокрема і взагалі, якнайкраще, щоб, одного разу його вживши, від нього більше не відвикати?
Дорога мадемуазель Феліціє, як же провели Ви цей чудовий, але такий короткий недільний день? Якщо люди і справді здатні відчувати, коли про них думають, то сьогодні серед ночі Ви повинні були не один раз прокинутись, а напередодні ввечері, читаючи в ліжку, потроху губити очима рядки, за сніданком же кілька разів відривати замислений погляд від какао, булочок і навіть від Вашої матінки. Орхідеї, коли Ви несли їх у нову квартиру, раптом на мить застигли у Вас в руках, і тільки тепер, далебі над «Втечею Шилінґа»[28], Ви дістали певний спокій, адже я вже не думаю про Вас, я зараз просто з Вами. Але ні, я не з Вами: щойно поставивши крапку в попередньому реченні, я почув у сусідній кімнаті голос батька, який щойно повернувся додому з вкрай несприятливими діловими новинами, тож мені довелося туди вийти і якийсь час постояти разом з батьками, розділивши їхнє журне мовчання.
В останні дні мені згадалися два доповнення до нашого спільного вечора, одне я випадково виявив у Ваших листах, на інше натрапив у своєму власному.
Ви ж і справді вже тоді розповідали, і я не знаю, як міг про це забути, що Вам неприємно жити самій у готелі. Тоді-то, напевно, я і зауважив Вам на це, що сам я, навпаки, в готельному номері почуваюся як у Бога за пазухою. Що ж, так і є, я надто добре зрозумів це торік, коли посеред зими у службових справах довгенько колесив містами й селами Північної Чехії. Мати у своєму, тільки у своєму власному розпорядженні замкнутий простір готельного номера з його доступними для огляду чотирма стінами, пам’ятати все своє, складене з небагатьох предметів дорожнє майно, неухильно розподілене по полицях, скриньках і гачках шафи, столу й вішалки, – все це щоразу заново передає мені бодай хвилинну подобу нового, ще незужиткованого існування, призначеного для чогось кращого й тугого, як натягнута струна, хоча, втім, насправді це почуття, можливо, не що інше, як викинутий із самих глибин душі відчай, якому в захололому склепі готельного номера якраз