Ще, все у тій-таки кімнаті, мова зайшла про Вашу роботу, а пані Брод згадала про вишукану батистову сукню, що її бачила у Вашому готельному номері, адже Ви їхали до когось на весілля, і весілля це – тут я швидше кажу майже навмання, ніж згадую, – мало відбутися у Будапешті. – Коли Ви підвелися, з’ясувалося, що на Вас домашні капці пані Брод, адже чобітки Ваші сохнуть. Час того дня і справді був негодяний. У цих пантофлях Ви, мабуть, почувалися трохи ніяково і в кінці нашого проходу через темну середню кімнату навіть встигли сказати мені, що звикли до патинків на підборах. А я про такі патинки раніше не чув. – У музичній вітальні Ви знову опинилися проти мене, і тут я заходився гортати і розкладати свій манускрипт. На мене зусібіч посипалися найхимерніші поради щодо рукопису і його пересилання, зокрема й Ваші, але я вже не пригадаю точно, які саме. Зате я добре запам’ятав епізод ще у попередній кімнаті, який до того мене здивував, що я навіть по столу гепнув. Це коли Ви сказали, що переписування рукописів дає Вам насолоду, Ви, мовляв, у Берліні часто переписуєте для одного пана (прокляття, як же безглуздо звучить це слово, коли біля нього нема імені, прізвища або бодай якихось пояснень!) і попросили Макса надсилати Вам рукописи. – Найкраще, на що я спромігся, це було випадково захопити з собою номер журналу «Палестина», і хай буде мені подаровано заради цього все інше. Мандрівку до Палестини – ось що ми з Вами взялись обговорювати, і, обіцяючи її, Ви навіть простягнули мені руку, а радше це я якимось навіянням звабив Вас на це. – Поки грали на роялі, я сидів навскоси позаду Вас, Ви закинули ногу на ногу і раз у раз поправляли зачіску, яку я спереду уявити собі не можу, зате під час концерту мав змогу відзначити, що вона якось покривилася. – Потім, щоправда, товариство розділилося – хто в горох, а хто в сочевицю, – пані Брод тихо куняла собі на канапі, пан Брод знайшов собі заняття біля книжкової шафи, а Отто боровся з екраном коминка. Мова зайшла про книги Макса, Ви щось зауважили щодо «Арнольда Беера»[7], згадали рецензію «Ост унд Вест»[8], і врешті-решт, гортаючи томик повного зібрання Ґете у виданні «Пропілеї», сказали, що і «Замок Норнепіґґе»[9] теж намагалися читати, але до кінця не подужали. На цих Ваших словах я просто завмер зі страху – за себе, за Вас і за всіх інших. Чи не була ця фраза якоюсь абсолютно безглуздою і до того ж незбагненною образою? Ви, однак, спокійно завершили свій катастрофічно непоправний пасаж, навіть не підвівши схиленої над книгою голови під нашими поглядами. І раптом виявилося, що це ніякий не ляпсус і взагалі ані на йоту не оцінка, а всього лише життєвий факт, якому Ви самі дивуєтеся, через що і збираєтеся при нагоді знову за цю книгу взятися. Просто неможливо було виплутатися з цієї халепи витонченіше, і я тоді подумав, що всім нам має бути перед Вами трохи соромно. – Щоб якось змінити тему, пан директор витягнув ілюстрований том того ж таки видання «Пропілеї» і оголосив, що зараз покаже Вам Ґете у спідніх. На що Ви процитували: «Король – він і в спідніх король»
