сквапливості того мого листа навіть цілком ймовірно, що Ви натрапили там на якусь дурість, яка могла Вас збентежити, але ж щирість і доброта намірів, які відчувалися в кожному моєму слові, не могли від Вас вислизнути. – Або, може, котрийсь із листів загубився? Але мій відправлено з такою ретельністю, а Вашого чекають з таким завзяттям, що втратити їх просто не могли… Та й чи губляться взагалі листи – навіть ті, яких чекають вже майже без надії, через саму лише нез’ясовну впертість? – Або, може, Вам не передали мого листа через непростиму згадку про мандрівку до Палестини? Але чи можливо таке в сім’ї, а тим паче щодо Вас? Але ж лист мій, за моїми розрахунками, мав дійти до Вас іще в неділю вранці. – У такому разі залишається тільки одне сумне припущення – що Ви занедужали. Але і в це я вірити не хочу, Ви напевно здорові і радієте життю. – Все інше мій розум просто відмовляється розуміти, і я пишу цей лист не так у надії на відповідь, як чинячи обов’язок перед самим собою.
Якби я був листоношею, що розносить листи по Вашій Іммануїл Кірхштрассе, я б із цим листом у руках, минаючи одного за іншим всіх здивованих членів Вашої родини, через усі кімнати пройшов би просто у Вашу і вклав би конверт Вам прямо в руку; а ще краще – сам опинився б під дверима Вашого будинку і довго, нескінченно довго тиснув на кнопку дзвінка, із захопленням і захватом смакуючи довгоочікувану зустріч, яка знімає будь-яке напруження.
23.10.1912, середа
Ласкава пані!
Навіть якби всі три заступники директора стояли зараз над моїм столом, заглядаючи мені через плече, я все одно відповів би Вам негайно, бо Ваш лист упав на мене як дар небес, на які я вже три тижні в марному сподіванні позираю. (До речі, припущення щодо начальницького нагляду негайно підтвердилося, щоправда, тільки в особі мого безпосереднього начальника.) Якби мені довелося відповідати на присланий Вами опис Вашого нинішнього життя тією ж монетою, мені довелося б сказати, що життя моє щонайменше наполовину складалося з очікування вашого листа, до чого я зарахував би ще три маленьких послання, які я написав Вам за ці три тижні (мене тим часом розпитують про страхування ув’язнених, Матір Божа!) і з яких два тепер так-сяк ще можна Вам відіслати, тоді як третій, хоча насправді він є першим, не випадає відсилати. Так, значить, лист Ваш загубився (тільки-но мені довелося заявити, що про міністерську скаргу якогось Йозефа Вагнера з Катарінаберґа я ні сном ні духом не знаю), і відповідей на свої нещодавні питання мені вже не бачити, при тому що провини моєї у цій втраті немає жодної.
А я з приводу цієї втрати все ніяк не заспокоюся, не можу зосередитися, готовий увесь світ засипати скаргами, хоча сьогодні життя вже зовсім не те, що вчора, але що накопичилося, те як і раніше не відпускає, ще й пильнує вихлюпнути у кращу добу.
Виходить, те, що я Вам сьогодні пишу, це не відповідь на Ваш лист, відповіддю, можливо, стане лист завтрашній, ба навіть – позавтрашній. І манера писати у мене не сама по собі така безглузда, вона безглузда