Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії. Книга перша. Загальний вступ до чистої феноменології
яка полягає в тому, що «наше» сприйняття речі може досягнути саму річ лише через її відтінювання. Натомість із сутності просторової речі (навіть у найширшому сенсі, який охоплює «візуальні образи речей») з очевидністю випливає те, що буття такого ґатунку принципово може бути даним у сприйняттях лише через відтінювання; так само із сутності cogitationes, тобто будь-яких переживань, випливає те, що вони це виключають. Інакше кажучи, для сущого їхнього регіону щось на кшталт «явлення» як самопрезентації через відтінювання не має взагалі жодного сенсу. Де нема просторового буття, там немає жодного сенсу говорити про бачення з різних позицій, в орієнтації, що змінюється, з різних боків, що постають при цьому, в різних перспективах, явищах, відтінюваннях. З іншого боку, аподиктичне вбачання із сутнісною необхідністю схоплює те, що певне Я (будь-яке можливе Я) взагалі може сприйняти просторове буття лише у зазначений спосіб даності. Воно може «являти» себе лише в певній «орієнтації», разом із якою необхідно накреслені систематичні можливості нових орієнтацій, кожній із яких знов-таки відповідає певний «спосіб явлення», який ми виражаємо як даність того й того «боку» тощо. Якщо ми розуміємо способи явлення як способи переживання (вони також можуть, як показав щойно здійснений опис, мати корелятивно онтичний сенс), то це означає: до сутності своєрідних способів переживання, точніше своєрідних конкретних переживань, належить те, що інтенційно усвідомлене в них є просторовою річчю; до його сутності належить ідеальна можливість переходити у специфічно впорядковану континуальну розмаїтість сприйняття, яка завжди може бути доповнена, а отже, ніколи не може бути завершеною. У сутності цього розмаїття міститься те, що в ньому постає єдність усвідомлення, яке дедалі повніше та глибше, завдяки дедалі багатшим визначенням дає несуперечливе сприйняття речі. З іншого боку, просторова річ є нічим іншим, ніж інтенційною єдністю, яка принципово може бути дана лише як єдність таких способів явлення.
§ 43. Прояснення одної принципової помилки
Отже, принциповою помилкою є думка, що сприйняття (і будь-яке інше споглядання речі у власний спосіб) не сягає самої речі. Що вона сама по собі та її буття-самої-по-собі не дані нам. Що для кожного сущого існує принципова можливість простого споглядання його таким, яким воно є, і сприймання його в адекватному сприйнятті, в якому без жодного опосередкування «явищами» живо дано воно саме. Мовляв, Бог, суб’єкт абсолютно досконалого пізнання, а заразом також усіх можливих абсолютних сприйняттів, має сприйняття речі самої по собі, що його не мають такі скінченні сутності, як ми.
Але такий погляд є безглуздим. Адже згідно з ним між трансцендентним й іманентним немає жодної сутнісної відмінності, а в постульованому божественному спогляданні просторова річ є реальним конституєнтом, тобто самим переживанням, яке належить до божественного потоку свідомості та переживань. Думка про те, що трансцендентність речі є трансцендентністю образу