спосо бу миттєво здихатися надокучливої коханки не придумав.
Божена завмерла.
Що це означає? Пропозиція? Він бачить її матір’ю своєї доньки? Отакої. Може, сюрприз готує? Одруження планує, а вона… Підозра й недовіра руйнують стосунки, це всі знають. Навчись сліпо йти за чоловіком, не заперечувати, і він приведе тебе на вершину сімейного щастя.
– Хочу, – впевнено відповіла.
– Тоді дай мені час і не тисни, – роздратовано кинув. – Мушу їхати, – кивнув на дверцята.
Войтович неохоче вийшла з авто. Бреше він чи правду каже – не важливо. Головне – результат. А чекати вона вміє…
Роман тим часом заїхав до ювелірного магазину. Придбав каблучку. Розмір очевидний, на цьому він знається. Повернувся додому раніше. Зайшов у квартиру. Ася з Мариною весело гомонять, читають дитячу книгу з яскравими ілюстраціями.
Прислухався. Дитячі вірші Наталі Забіли. Точно. Пригадав, як одного разу чекав на Людмилу в магазині, доки вона вибирала книжку для доньки. Тоді ще сердито розглядав, що то за література така, дитяча.
Читала Марина:
– Лізе, лізе равлик по моріжку,
Виставляє равлик довгі ніжки,
А на спині в равлика хатинка.
Заболить у тебе, равлик, спинка!
Ні, не важко равлику, не важко.
Бо легка хатинка-черепашка.
Та зате, як поруч небезпека,
Равлику додому недалеко:
В черепашку зразу може влізти, —
І вже пташці равлика не з’їсти!
Ася весело заплескала в маленькі долоньки й засміялася. Ідилія. От тільки з його появою наче хмари сонце закрили. Побачивши батька, дівчинка зіскочила з дивана й демонстративно побігла до своєї кімнати, не привітавшись.
– Усе ще сердиться? – розчаровано запитав.
– Я мушу з вами поговорити. – Марина відклала книгу й ніяково опустила очі.
– Щось сталося? – насторожився Роман.
Марина сиділа наче на голках. Руки потирала. Нервувалася. Вочевидь, розмова непроста…
– Ходімо до кімнати, – показав на простору вітальню за дверима.
Дівчина мовчки підвелася, Богданов пропустив її вперед.
– З Асею все гаразд? – першим запитав, зачиняючи за собою двері.
– Н-не зовсім, – почала Марина, перемагаючи неймовірне хвилювання.
Роман застиг в очікуванні. Ідеться про його дитину. Відчув, як дужче забилося серце.
– Вона страждає, – опустивши погляд, продовжила Марина.
Вочевидь, ішлося про щось надзвичайно важливе, бо хвилювання наростало. І він це відчув.
– Їй потрібні повна родина, постійна увага, любов, турбота обох батьків. Вона щаслива, коли ми разом, навіть якщо це лише ілюзія сім’ї. Тоді маленьку душу огортає любов, а це – найважливіше. Розумію, ви ч-чоловік… – раптом затнулася. – В-вам потрібна ж-жінка, – уже геть зашарілася. – Тому я д-довго думала і… – остаточно втратила змогу говорити й заніміла, наче їй тугим зашморгом горло здавили.
– І-і-і… – протягнув ошелешений Богданов, не