А навіть якщо до цього не дійде, він може спричинити достатньо замішання, аби поставити під сумнів єдність держави. Мені ж ця єдність необхідна, якщо я мушу захищати наше королівство.
Він скінчив свою мову. Звів очі й оглянув кімнату. Я супроводжував його поглядом. Стіни були обвішані його картами. Був тут Бернс, був Шокз, а ось Ріппон. На протилежній стіні Бакк, Ферроу та Тілт. Усе відтворено точною рукою Веріті, кожна річка нарисована синім чорнилом, кожне місто підписане. Ось його Шість герцогств. Він знав їх, як ніколи не знатиме Регал. Їздив цими дорогами, допомагав встановлювати прикордонні стовпи. Супроводжуючи Чівелрі, спілкувався з людьми, що заселяли прикордоння. Здіймав меча, захищаючи їх, знав, коли відкласти цього меча й виторговувати мир. Ким я був, щоб розповідати йому, як він має правити?
– То що ж ви зробите? – тихо спитав я.
– Триматиму його тут. Він мій брат. І син мого батька. – Принц налив собі вина. – Найдорожчий батькові, наймолодший син. Я пішов до батька-короля і висловив думку, що Регал буде більш задоволений своєю долею, якщо матиме більшу частку у правлінні державою. Король Шрюд погодився на це. Я передбачаю, що насамперед займатимуся захистом наших земель від червоних кораблів. Отож Регалові дістанеться завдання примноження прибутків, яких ми потребуватимемо, а також він матиме справу з внутрішніми проблемами, що можуть з’являтися. Звичайно, за підтримки кола шляхетних помічників. Він достатньо популярний, щоби впоратися з їхніми звадами й суперечками.
– І Регал цим задоволений?
Веріті легенько всміхнувся.
– Він не може сказати, що ні. Якщо хоче втримати образ молодого чоловіка, що спроможний правити й чекає нагоди показати це. – Він підняв келих і відвернувся, щоб глянути у вогонь. Єдиним звуком у кімнаті було потріскування полум’я, що поглинало дрова. – Коли прийдеш до мене завтра… – почав він.
– Завтра я мушу мати день для себе, – сказав я йому.
Веріті відставив келиха й повернувся, щоб глянути на мене.
– Мусиш? – дивним тоном спитав він.
Я звів погляд і зустрівся з ним очима. Ковтнув слину. Підвівся.
– Мій принце, – офіційно розпочав я. – Прошу вашої ласкавої згоди звільнити мене завтра від обов’язків, оскільки я… маю певні особисті справи.
Якусь мить він залишив мене стояти. Потому озвався:
– Ох, сідай, Фітце. Дріб’язково. Думаю, що з мого боку це було дріб’язково. Думки про Регала завжди викликають у мене такий стан. Звичайно, можеш мати свій день, хлопче. Якщо хтось запитає, ти виконуєш моє доручення. Можу я спитати, що це за невідкладні справи?
Я глянув на язички полум’я, що стрибали в каміні.
– Близька мені людина жила в Сілбеї. Я мушу довідатися…
– Ох, Фітце, – у голосі Веріті було більше співчуття, ніж я міг витримати.
Мене накрила з головою раптова хвиля втоми. Я тішився, що знову можу сісти. Руки почали тремтіти. Я сховав їх під стіл і стиснув. Далі відчував тремтіння,