він ними керуватиме й зробить усе можливе, щоб шалька схилилася на його бік. Прищуривши свої хижацькі очі, він пильно дивиться на мене з усієї своєї висоти. Передусім з висоти трибуни, яка вивищує його наді мною, потім з висоти всієї своєї статури, щонайменше метр вісімдесят, що дає йому змогу згорда позирати на всіх. Мантію він не знімає, лише кладе перед собою шапочку. Усім тілом спирається на великі, як граблі, руки. Золота обручка вказує на те, що він одружений, на мізинці перстень, зроблений з відполірованого цвяха для підковування коня.
Він трохи нахиляється вперед, щоб іще більше вивищитися наді мною. Начебто хоче сказати: «Якщо ти гадаєш, що зможеш вислизнути, то помиляєшся, жевжику. Тому, що мої кисті схожі на лапи, і хоч їх не видно, але пазури, які тебе пошматують, на своєму місці, у моїй душі. Усі адвокати мене бояться, судове відомство вважає небезпечним заступником генерального прокурора саме тому, що я ніколи не випускаю своєї здобичі. Мені байдуже, винен ти чи ні, я лише маю використати все, що свідчить проти тебе: твоє богемне життя на Монмартрі, свідчення, зібрані поліцією, і покази самих поліцейських. Я маю використати всю цю гидотну, зібрану слідчим байду, щоб показати тебе відразливим настільки, аби присяжні вирішили прибрати тебе із суспільства».
Мені здається цілком виразним, що я справді чую, як він говорить до мене, хіба що я марю, бо цей «людоїд» мене направду вразив:
– Не смикайся, обвинувачений, і навіть не думай захищатися: я таки проведу тебе шляхом занепаду. Сподіваюся, ти не віриш у присяжних? Не піддавайся ілюзіям. Ті дванадцятеро нічого не знають про життя. Глянь на них: он вони рядочком сидять навпроти тебе. Тобі добре видно цих дванадцятьох надутих індиків, привезених у Париж з якоїсь провінційної глушини? Міщани, пенсіонери, торговці. Навіть не варто їх тобі описувати. Ти ж не вважаєш, що вони зрозуміють твої двадцять п’ять років і спосіб життя, яке ти ведеш на Монмартрі? Для них Пігаль і Біла площа – усе одно, що пекло, а всі люди, котрі ведуть нічний спосіб життя, – вороги суспільства. Усі вони неймовірно пишаються тим, що є присяжними в суді присяжних Сени. Тим паче, що страждають, запевняю тебе, через належність до обмеженого міщанського стану. Аж ось з’являєшся ти, молодий і вродливий. Ти ж розумієш, що я не вагатимуся й зображу тебе таким собі донжуаном нічного життя на Монмартрі. Для початку зроблю присяжних твоїми ворогами. Ти надто добре вбраний, варто було б одягтися значно скромніше. Ти припустився великої тактичної помилки. Хіба не бачиш, як вони заздрять твоєму костюму? Вони ж бо купують свій одяг у «Самарітен» і ніколи, навіть у мріях, не одягались у кравця.
Десята година, ми готові до початку судового засідання. Переді мною шість cуддів, серед них агресивний прокурор, який використає всю свою макіавеллівську силу, весь свій інтелект, щоб переконати тих дванадцятьох, що передусім я винен і вирок сьогодні може бути тільки один – каторга або гільйотина.
Мене судитимуть за вбивство сутенера, інформатора про монмартрське середовище. Немає жодного доказу, але лягаві, які просуваються