кої крови. Звалася Марія-Клара Фернандес де Кордоба. Рід її споріднений зо св. Домініком.
Батько так був засмучений маминою смертю, що не хотів мене ані бачити. Тож перші чотири роки мого життя я провела у бабуні, матері мого батька, Теофилі Дунін-Борковської, родженої Довмонтович. Була литвинка. Вона мене привезла (з мамкою іспанкою) на Волинь.
З матірнього боку я мала лише вуйка, маминого брата, іспанського священика, та тіточку, його сестру, Інес, яка ще була в кляшторному пансіонаті. Було їй всього 10 років, коли я народилась.
Не було мені ще й п’яти років, як умерла бабуня Теофиля. Вуйко Євґеніо приїхав за мною і знов привіз мене до Іспанії. Але в себе залишити не міг. Він ніколи не мав жодної господині, ані жіночої прислуги, тому не було кому мене доглядати. Довго шукав пансіонату, який би схотів мене прийняти. Ніхто не хотів, бо до пансіонатів приймали лише від 10 років.
Батько був невідомо де, – на Цейлоні, в Індії, в Єгипті. Бо був він членом французької Академії наук (ентомолог), і бував на наукових подорожах.
Нарешті, вуйко Євґеніо знайшов десь у Піренеях кляштор, який мене прийняв з тим, аби я там виросла, а як буде мені 10 років, вступила б до їхньої школи.
Коли мені було 11 років, мене взяла до себе тіточка Інес, яка вийшла заміж. Але недовго жила. І знов я лишилась без жіночого впливу, лише з двома вуйками. Вуйко Євґеніо мав бути одним з Ватиканських бібліотекарів (перфектно знав арабську мову). Вуйко Лоренсо, удівець по тіточці Інес, увесь занурився в студії старих анналів.
Училася я то в Іспанії, то у Франції, то в Римі. Тому знаю багато річей, яких жінки звичайно не знають (по освіті я археолог). Але не вмію шити, вишивати, в’язати… Варити навчилася, як вийшла заміж за В. Королева в Чехах. Навчила мене цього старенька сестра бехинського пароха, бо ми жили тоді в Бехині.
До Чехії я втрапила з моєю мачухою, другою дружиною мого батька, який також умер. Вона була чешка, але в Чехії ніколи не була, бо була з роду Отто з Лосів, що був страчений по Білогорській битві 1620 р. Від того часу галузь з того роду, з якого вона, – Людмила з Лосів, – походила, жили на еміґрації в Парижі. Але не забували, що вони – чехи!
Вона навчила мене чеської мови, історії, літератури. По скінченні Першої світової війни р. 1919-го мачуха схотіла повернутися до вільної Чехії як репатріянтка. Мене записала як «свою доньку». Вона дітей не мала і до мене ставилась, як до рідної.
Але по дорозі вона вмерла, і я мусила їхати до Чехії як репатріянтка. З двірця я поїхала до Міністерства і висвітлила, як зо мною стоїть справа. Мені дуже ласкаво відповіли, що «коли чешка була не рідна мати, то най і не рідна Чехія буде батьківщиною». І видали мені документа як чеській репатріянтці. Дали мені і тимчасову працю в Міністерстві як перекладачці.
У Празі я познайомилась з доктором В. Королевим. Він умовив мене перейти за перекладачку до української Місії.
В. Королів почав учити мене «на українську письменницю». Мали ми і добрі, і тяжкі дні. Але більше біди. По-українськи я чимало написала й видрукувала.
Грудня 11-го 1941-го року В. Королів помер. І я лише за півроку довідалась, яка була причина його смерти. Грудня 9-го 1941-го року він поїхав до Праги. Чому? Не сказав мені. А я дуже не випитувала, бо знала, що він там має у друкарні книжки і ті листівки, що з них я Вам послала дві. Сказав тільки, що лишиться в Празі день чи два, бо був дуже побожний і хотів перед Різдвом сповідатися.
Повернувся 11-го грудня ввечері. І подзвонив. Я відчиняю. Сказав тільки: «Слава Ісусу Христу!» – і впав мертвий… Без агонії, без страждань… Тільки двічі затремтіли повіки…
Я побігла до сусідів, аби помогли перенести на ліжко. Сусід відійшов уже на працю. Тож прийшла сусідка та син сусідів Войтех, тоді ще студент. Він дуже любив мого дружину, а дружина – його, бо ми тут довго жили. Тепер буде 20 років, як я тут живу.
Войтех поміг перенести тіло на ліжко, а сам побіг по лікаря.
На другий день приїхали дві сестри монашки. Це лікар-росіянин телефонував сам до Праги, до церкви, що В. Королів умер, і потрібно священика для похорону. Сестри заопікувалися похороном.
На Щедрий вечір до мене з’явилися німці з трусом. Нічого не знайшли, але ще були разів три чи чотири, доки переконались, що я нічого справді не маю і не знаю.
А за півроку зустрінула я в Празі скульптора чеха, нашого знайомого. Він мені розповів, що зустрів був мого дружину саме в день його смерти, – 11-го грудня 1941-го року. І здивувався, що той такий блідий і зворушений. На те дружина йому сказав, що його було викликано до ґестапо. Воно його тепер пустило, але що він певний, що «за тиждень або два його заберуть до концентраку». Чому?
Нам давно не було з чого жити: з Подебрадської академії дружина відійшов за два чи три роки, там викладав, і «пенсій» жодних ми не мали, крім моєї як інвалідові, сестрі Червоного Хреста, за Першої світової війни, то дружина гадав, що він – академічний маляр і малював переважно на Закарпатті (доки було можна) в костелах та манастирях.
Там він дуже заприятелював з василіянами, особливо з ігуменом о. Мироном Колинцем. Цей о. Колинець і замовив був листівки,