не знаю, Сельво. Час покаже.
Упіймав себе на тому, що тепер використовує дипломатичну тактику в особистому житті. Він завжди вважав, що речі можуть змінитися, не встигнеш й оком зморгнути, і результати можуть бути непередбачувані. Але за нинішніх обставин Європа не могла втішати себе передбаченнями чи надіями.
Прощаючись із Сельвою, Маджит міцно стиснув її руки і зазирнув їй у вічі.
– Усе може змінитися, Сельво, і то досить швидко. Якби щось трапилося, щось, що може загрожувати твоєму життю, негайно повертайся додому.
– Маджите, я не повернуся без Рафо.
– Гадаю, ти мусиш. Він – чоловік і може сам про себе подбати.
– Ми присягнулися, що будемо разом усе життя. Він не захоче повертатися. Знаєш, через скільки всього він пройшов? Через усі ці образи… А я просто не зможу покинути його.
– Добре подумай. Життя лише одне. І тільки ми відповідальні за нього.
– Маджите, спробуй зрозуміти. Я відповідальна не лише за власне життя.
– Саме так. Та на морі жінки й діти покидають корабель першими.
– Ти не розумієш. Зараз я говорю не про Рафо.
Маджит, який уже піднявся, щоб іти, знову сів:
– Ні! Ти ж не…
– Саме так.
– Коли?
– На початку наступного року.
– Чому ти не сказала мені раніше?
– Я сподівалася, що ти помітиш.
Краще роздивившись її, Маджит і справді побачив, що її талія покруглішала, а груди стали повніші, ніж він пам’ятав. З іншого боку, її обличчя змарніло. Він подумав, що вона, мабуть, божевільна, якщо завагітніла під час війни. Досить неохоче Маджит привітав її.
– Хочеш, щоб я розповів Сабісі? – запитав він.
– Я вже написала їй, та, мабуть, вона ще не отримала мого листа. Якщо ти повертаєшся завтра, можеш розповісти їй новину. Та я б хотіла, щоб спершу вона почула це від мене.
– Звісно.
– Також я написала матері.
– Добре все обдумай, Сельво. Тепер у тебе є ще одна причина повернутися до Стамбула.
– Я не роститиму дитину без батька. Не хвилюйся, Маджите. Рафо теж переконаний, що залишатися тут небезпечно. Він розглядає кілька можливостей роботи за межами Парижа, десь у сільській місцевості. Ми можемо переїхати з міста через місяць.
Рафо та Сельва змогли покинути Париж і переїхати до Марселя, та що з того? Тінь нацизму нависала і над цим містом. Щоб урятувати південну частину країни від вторгнення, новостворений уряд маршала Петена пожерт вував французькими євреями, задовольнивши вимоги Гітлера. Поступово французькі євреї, які думали, що зможуть залишатися непоміченими, живучи на віддалених територіях, почали усвідомлювати, що вони помилялися. Німці проникали всюди, наче дим. Від них було неможливо втекти.
Рафо почав працювати у Марселі разом зі своїм другом, аптекарем. Мати Сельви продала на аукціоні діамантову обручку і спромоглася відіслати гроші своїй молодшій доньці, не поставивши до відома чоловіка. Рафо вклав гроші у партнерство з другом-аптекарем. Він жив із Сельвою в мансардному приміщенні навпроти