я… Тарік. Тарік Аріджа.
– А, Тарік, – Маджит глибоко вдихнув. – Що трапилося?
– Даруйте, що дзвоню в таку пізню годину. Сподіваюся, я не розбудив решту сім’ї.
– Кажіть уже, у чому справа!
– Боюся, новини погані. Я черговий в офісі, і… е-е… півгодини тому німці атакували Родос.
Маджит опустився в крісло.
– Це неможливо, – пробурмотів він.
– Мені шкода. Генеральний секретар, міністр і начальник штабу зустрічаються хвилин через двадцять. Президента проінформовано.
– Розумію, – сказав Маджит. – Я вже їду. Дякую.
Він знову прокрався до спальні. Сабіха й досі міцно спала. Він увійшов до кімнати, вбрався у той самий одяг, який лише недавно зняв.
Коли Сабіха почула, як чоловік зачинив двері, вона сіла у ліжку й так сиділа у темряві якийсь час. Тоді увімкнула лампу на тумбочці. Сльози котилися її обличчям і скапували на рожеву нічну сорочку.
Вона склала руки в молитві:
– Господи, благаю, оберігай мою любу Сельву! Врятуй мою сестру із цього пекла. Боже, благаю тебе!
Вона затулила руками обличчя і затрусилася з відчаю.
– Пробач мені, сестричко, – прошепотіла вона. – Пробач мені, Сельво.
Стамбул, 1933
Сельва сушила своє довге світле волосся на сонці, розчісуючи його гребінцем зі слонової кістки, й водночас струшувала ним, розприскуючи міріади крихітних краплинок, які нагадували кришталеві кульки. Сабіха подивилася на неї із заздрістю й буркнула:
– Не суши тут волосся, ти заплямуєш моє плаття.
– Жартуєш? Хіба ж де чувано, щоб вода залишала плями?
– Запевняю тебе, на шовку плями від води залишаються.
Сельва відійшла од вікна, схрестивши ноги, сіла на своє ліжко і продовжила сушити волосся.
– Знаєш, а ти можеш узяти мене із собою!
– Але я не хочу.
– Чому?
– Тому що ти занадто молода, ось чому. Можливо, наступного року.
– Але ж я вища за тебе.
Сабіха люто зиркнула на сестру. Хотіла відповісти, але на якусь мить прикусила язик.
Знаючи, як пишається Сельва своїм довгим волоссям, вона не могла втриматися, щоб не сказати:
– Знаєш, гадаю, саме час тобі постригти волосся. Скоро ти долівку ним підмітатимеш.
– Батько не дозволяє мені обрізати його.
– Брешеш. Ти просто не хочеш, от і все.
– Може, й так…
– Сельво, це так по-старосвітському… Воно тобі майже до кісточок! Його важко й помити, і висушити. Уже стільки років ти носиш той величезний вузол на маківці. Два заплетені пасма волосся, зв’язані зверху в гульку. Заради Бога, ти ще від цього не втомилася?
– Ні.
– Що ж, я не проти, та якщо збираєшся ходити зі мною в гості на чай, мусиш вигадати щось інше зі своїм волоссям. Ти не ходитимеш поруч зі мною, мов королева Вікторія. Сподіваюся, ти це розумієш.
– Так, Сабіхо.
Відповідь сестри її не здивувала.