проіснувала понад два з половиною століття – час немалий, щоб «наслідити» в історії.
Аттіла. Фрагмент фрески Ежена Делакруа бл. 1843–847 рр.
До складу Аварського каганату, який можна трактувати як середньовічну імперію, увійшли значні території Центральної та Східної Європи. Окрім частини нинішніх українських земель, до неї відносилися повністю або частково землі таких сучасних країн, як Угорщина, Австрія, Швейцарія, Словаччина, Хорватія, Румунія, Польща, Литва, Македонія та Білорусь.
Відомі імена декого з аварських каганів. Першим із них був Баян. Таке саме ім’я мав і його наступник. Власне, каганам, яких обирали на народних зборах, належала верховна влада. Намісниками кагана був тудун, який, імовірно, керував окремою частиною країни, і югур – певно, верховний жрець. Данину в країні збирали так звані тархани. На місцях зберігали владу вожді племен і родів.
Аварське військо переважно було кінним й мало, як на той час, хороше озброєння (луки, стріли, списи тощо). З метою оборони авари, прийшовши в Європу, почали будувати т. зв. хрінги. Це були кільцеподібні дерев’яні укріплення, оточені земляними валами, ровами й загорожами. Хрінги розташовувалися на незначній відстані один від одного, щоб у разі нападу можна було швидко передати повідомлення. Також у цих укріплених місцях були запаси продовольства й награбоване добро.
Осердям Аварського каганату були переважно землі сучасної Угорщини й Трансильванії. Столичний хрінг був розташований у районі нинішнього міста Тімішоара.
Аварська держава була непогано організована, що й забезпечило її тривале існування на відміну від держави гунів. Авари змусили візантійців платити собі данину. 626 р. вони разом зі слов’янськими загонами взяли в осаду Константинополь. Щоправда, зазнали поразки. Тоді авари звинуватили слов’ян, що вони не змогли взяти місто, й перебили тих зі слов’янських воїнів, хто лишився живим після штурму. На цьому експансія аварів припинилася.
Загалом на теренах Аварського каганату проживало чимало слов’ян[42]. Вони, як уже говорилося, здійснювали походи разом із аварами, передусім на терени Візантії. Проте їхні відносини з панівним аварським населенням не були простим. Так, у «Повісті минулих літ» в описі давніх часів читаємо таке: «…існували й обри, що воювали проти цесаря Іраклія і мало його не схопили. Ці ж обри воювали проти слов’ян і примучили дулібів, що [теж] були слов’янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати [треба] було обринові, [то] не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів упрягти три, або чотири, або п’ять жінок у телігу і повезти обрина, – і так мучили вони дулібів. Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І єсть приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», – бо нема їхнього ні племені, ні потомства»[43]. Оскільки в цьому повідомленні згаданий ромейський (візантійський) імператор Іраклій (роки правління – 610–641), то описувані події варто віднести до першої половини