ця панянка не така мегера, як скидається на перший погляд. Може, навіть знає, куди зникло те кляте крісло. Що ти про це думаєш?»
«От хитромудрий Одіссей! – усміхнувся я. – Татусь уже має план». І наклацав на смартфоні:
«Вперед, герої! У тебе, щоправда, отакуні шанси! Бо це секс-бомба сповільненої дії. Але я триматиму за тебе кулаки! Не філонь!
P. S. До речі, це правда, що черепахи можуть дихати через анус? Перевір про всяк випадок!»
Відправивши батькові схвального листа, я глипнув на діда, який посопував з напіввідкритим ротом. Далі вимкнув Інтернет, поклав телефон під подушку і скрутився в улюблену позу ембріона. За кілька хвилин я спав, склавши долоні під щокою. Так мене навчила засинати бабуся, яка приємно куйовдила мені волосся, розповідаючи вечірню казочку про котика, півника та інших домашніх потворок.
Розділ 3
Прокинувся я пізно. Зухвале сонце вже било у шибку. За немитим вікном миготіли пожухлі поля і поодинокі дерева. Дідусь уже був зібраний, а його постіль складена. Він замислено глипав на рідні краєвиди. На горішній полиці було порожньо. Я задоволено потягнувся.
– О, продер очі нарешті! – усміхнувся дід. – А то я вже й чайку не проти попити, а ти спиш, як борсук. Навіть не розчув, коли студент виходив у Мукачеві.
– Спати я люблю! – я ще раз розкинув руки і сів на ліжку. – Сон – це завантаження внутрішніх батарейок.
У цей час до купе зайшов смаглявий заробітчанин із білим рушником на плечі. Його почеркане зморшками лице було ще вологе від умивання.
– Але ти спиш, неборе! – поворушив він темними вусами до мене. – Більше за нас! Будеш мати велику голову, як у коня!
– Сплю добре, бо совість чиста! – буркнув я і теж подався вмиватися.
Коли я повернувся, провідник приніс три склянки чаю у металевих підстаканниках.
Дідусь дістав пакет з кількома вчорашніми булочками, а заробітчанин, який назвався Миколою, витягнув з дорожньої сумки білий батон, півкільця ковбаси та варені яйця, які тут же заходився лущити.
У діда за плечима – тридцять років роботи в газеті. А журналістика – це така холера, що як вчепиться, то вже назавжди. Одним із професійних ґанджів газетярів є втрачене почуття особистих кордонів. Тому найстарший Попадинець легко встряє в балачки і без зайвої скромності про все розпитує.
Тож невдовзі ми знали про Миколу все: що він їде до Тересви, а працює в Києві на будівництві, і що має трьох доньок, і що старша вчиться в Ужгороді на платному, а дружина з найменшою сидить у декреті.
– А ви куди подорожуєте? – запитав вуйцьо Микола, нарізаючи ковбасу похідним розкладним ножиком. – Ачей, у санаторій відпочивати?
– Я, Миколо, твій земляк. Закарпатець з діда-прадіда. Але вже пустив коріння на Київщині. І от захотів ще раз навідатися на малу батьківщину, бо відчуваю, що сили тануть. Забажалося поглянути на ті місця, де босоногим зростав. Може, востаннє в житті побачу Хуст. А це мій єдиний онучок, –