промимрив Копил.
– Не знаю!.. Не знаю!.. – передражнив слугу Олізар. – А треба було б знати. Оскільки тепер князь Вишневецький заявився сюди разом зі своїм вилупком та ще і з якоюсь новоявленою мамкою!..
Семен замовк, щось обмірковуючи. Але раптом відпустив слугу, відійшов до далекої стіни, впав на лаву й прорипів слабким старечим голосом, більше схожим на стрекотіння цвіркуна, ніж на звичайний грізний «олізарівський» рик:
– І знаєш, що запропонував мені Вишневецький?! Добре, каже, згоден – мовляв, візьму за дружину твою дочку Настусю…
– Так у чім же річ?! – здивувався Копил. – Ви ж для того все це й затіяли, щоб…
– Я все це затіяв, щоб моя дочка від князя Вишневецького діточок прижила! А тепер виходить, що мені потрібно до своєї родини князівського вилупка прийняти, якого твої людиськи вбити не сподобилися.
– Як це?!
– Та отак!.. Вишневецький сказав: мовляв, моєму синочку терміново мати потрібна, отже, Олізаре, візьму я за дружину дочку твою Настусю, але з однією умовою – щоб була вона княжичу моєму Дмитрикові ріднішою від матері рідної, котру татарва підстрелила й у хаті спалила… Нехай усі близькі мовчать про те, що не твоя Настуся його на світ Божий народила. І ти мовчи, тестю мій новоспечений. А хто княжичеві хоч слово правди бовкне, того я!.. особисто!..
Олізар зробив руками жест, немовби душив когось. І закінчив плаксиво:
– От що ти накоїв разом із твоїми людиськами вошиними – зрозумів тепер?..
Копил убито мовчав. Тоді Семен заговорив знов:
– Чи всі твої помічнички повернулися вже після тієї справи?
– Не всі: трьох князівська жінка прирізала, двоє відправилися у лісові хащі її тіло схоронити та заразом і татарських речей позбутися. Щоб ніяких слідів, отже…
– Ну, тоді затям: коли додому повернемося разом з усіма – кожен із твоїх людиськ як особисту мою вдячність за отаку службу дістане по десятку батогів!
– Але ж, господарю!..
– А ти, Копиле, всі двадцять отримаєш!!!
Голос Олізара нарешті зробився колишнім – грізно-рикаючим.
– Помилуйте, хазяїне!..
– А хто помилує мене, кому чужого княжича тепер потрібно буде виховувати, немов рідного онучка?!
Слуга розсудливо промовчав.
Повернення двох шибайголів, які поїхали шукати татар і продавати їм бранку, так і не дочекалися. Що з ними стало, не відає ніхто. Може, побачивши у них не тільки непритомну жінку, але й татарський одяг зі зброєю й зрозумівши, з кого все це добро знімали (і при яких обставинах!), розлючені кримчаки просто прирізали невдалих «купців». А може?.. Втім, мало що траплялось у ті неспокійні часи!
Одне зрозуміло: якби не жадібність цих дріб’язкових брудних людиськ, наша історія закінчилася б досить швидко: зв’язану Олександру схоронили б під шаром труску в якомусь яру або утопили в ополонці – на тім, як кажуть, і кінці у воду…
Але, на щастя чи на нещастя, самовільне й зовсім неважливе, на перший погляд, рішення Олізарових прислужників круто змінило майбутнє, принаймні, не тільки однієї гігантської імперії, але ще низки країн…
Що ж очікувало попереду на